Юрій Вухналь

ОДРУЖІННЯ ГАВРИЛА РАТИЦІ

Гуморески

Видання друге

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ

____________________________________

Харків 1930 Київ

Одружіння Гаврила Ратиці

Кудлатий, увесь у реп'яхах пес Лапко вибіг за ворота, глянув весело на місяць, гавкнув і хотів був забігти провідати сусідського Рябка, та враз зупинився, нашорошив вуха й став прислухатися.

Недалеко, біля сусідського двору, стояв його молодий господар Гаврило Ратиця й розмовляв із Мелашкою – сусідовою дочкою.

– Так ти слухай, Мелашко, кажи, чи підеш за мене? Якщо ні, то я Гапку піду сватати.

Очі Лапкові потьмарилися, хвіст, що весело стирчав догори, похилився знесилено додолу, він тяжко, тяжко зідхнув і пішов на тік до свого кубла.

Укладаючись спати, довго ворочався й зідхав.

– Чого, старий, зідхаєш? – запитала сучка Розька.

– І ти зідхнеш, – одказав Лапко, – хазяїн молодий он женитися збирається – днів зо два доведеться по чужих дворах блукати, поки весілля одгуляють. Це ж боярином обов'язково Сашка Вирвизуба запросять, а ти знаєш, який він, як нап'ється – або цеберку драну до хвоста причепить, або з ріпицею зовсім висмикне.

– Та він може, – зідхнула й собі Розька, – он торік, у Гаврилів кума Сірка на весіллі впіймав і самогоном напоїв. Вибігла кума Рябка, а вона саме цуценят привела, гульк, – крутиться Сірко по дворі, гавкає, – побачив її та до неї: «А, така пересяка – наплодила кубло ціле на мою голову, що й повернутись ніде, Що я на морозі через вас мушу гибіти – туди вашу перетуди, геть з кубла!» – та до цуценят та й давай їх колошкати – насилу відтягли його.

На ранок усе населення двору Гаврила Ратиці знало, що молодий господар женитися буде.

Горе, сум ї розпач запанували серед худоби й птаства у дворі Ратиці.

Літній кінь Воронько, прочувши цю новину, сумно сам до себе промовив:

– Держись, товаришу Воронько, – катати сватів будеш, рисаком тобі бігати доведеться, – а хитнувши головою, додав: – а який там із мене рисак, коли на сиру погоду ноги ломити почало, ехе-хе, що й казати – «старість не радість».

Корова Манька ніжно лизькала свого бузівка Білоголового й мукала:

– Продадуть тебе, синочку, – чує душа моя, що продадуть, бо хіба я не знаю отого весілля – розходу не оберешся, а звідки доходу візьмеш.

Білоголовий насамовито бутів:

– М-м-а-а-мочко-о-о ріднесенька-а-а, сирота-а-а я неща-а-сний!

А в курнику серед курей, качок та гусей так зовсім переполох зчинився. Качки кахкали, гуси ґелґали, кури кудкудакали, чуючи близьку смерть.

Старий півень Петька, прощаючись увечорі на сідалі з курми, аж заплакав і, витираючи сльози, заповідав:

– Живіть, дітки, не сваріться, на чужі токи не зазирайте, двору свого пильнуйте.

А потім обняв свою курку, укохану Зозульку, та й промовив крізь сльози:

– Ех, життя наше немилеє, розставаться, старенька, нам доведеться...

Молодше покоління й собі утирало сльози.

А в хаті кіт Васько, сидячи на комині, на п'яних сватів дивився й муркотав, утираючи лице лапкою:

– Нек-куль-тур-р-р-ність, понапиваються, будуть р-р-ригати, хату засквер-р-р– нять.

У неділю весілля справляли. Все птаство й худоба невеселі були, а Лапко з Розькою з двору пішли – од гріха подалі.

__________

Ех!

– А знаєте, тату, що я оце думаю, – запитав Сашко в батька, рушаючи додому від засіяної нивки.

– А хіба я в твоїй голові був, по чім же я знаю, що ти думаєш, – відповів стомлено батько.

Сашко зітхнув і промовив з жалем:

– Я оце думаю, тату, що зерно ми з вами перевели, – здря руками ниву засіяли.

– А ти б її ногами засіяв, – байдуже порадив батько.

Сашко підсунувся ближче й хитнув головою:

– Я оце, тату, мовчав-мовчав, а оце вже й мовчати не можу – душа болить, дивлячись на отаке хазяйнування. Я знаю, – посміхнувся Сашко, – як ви на мене дивитесь – мовляв, сопляк, ледар, барбос і таке інше, ходить там по всяких гуртках та язиком ляпає, як праником, а діла чорт-ма з нього. Звичайно, ви помиляєтесь, та це й природно, бо людина ви, тату, стара, консервативна, тому і я не казав нічого до цього часу, щоб відносин наших не загострювати, мовчав, мовляв, що ж із вас далі буде. І що ж я побачив? Надійшла весна, думаю, будете зерно очищати, коли ні, ви й словом не обмовились. Ви знаєте, думав я, що землю краще обробите – ви не обробили, думав – сіялкою засіяти, а ви руками засіяли. Тату, як тяжко було мені дивитися, як ото ви зерно кидали. Дивлюся, а серце кров'ю обливається, бо пропало зерно, пропала праця, хліб пропав, голодні будемо на ту зиму сидіти, бо й того не зберемо, що висіяли.

Батько глянув на Сашка, покрутив нетерпляче батогом і мугукнув, та так, що в Сашка і серце тьохнуло:

– Я тебе не зберу!

– Звичайно, не зберете, даю голову на одсіч, що не зберете! – запалився Сашко. – Бо куди ви зерно кинули? В землю суху, необроблену: впало те зернятко бідне, пити хоче, вогкости йому дай, а її немає, бо посуха, можливо, буде, та не тиждень, та немає й два – і зійде воно немічне, – факт, що половина вигорить!

– Я тебе вигорю! – знову озвався батько.

– Даю чесне комсомольське слово, що вигорить! – образився Сашко. – Не вірите, ось побачите. Та мало того, що вигорить, – зерно нікуди не годитиметься, бо ви його не очистили; з куколем посіяли, а ви знаєте, який ото кукіль, його тільки в землю кинь, тоді пропадай, хлібець – заб'є.

Сашко промовчав трохи і вже тихше казав далі:

– Отоді і наслідки побачите. Сумні, тату, наслідки будуть, хліба до Різдва не хватить, корму худобі не вистачить, організм у неї послабне, а там хвороба, можливо, яка прикинеться, не витримає тую хворобу організм слабий худоб'ячий – дриґ-дриґ, припустімо, корова ногами, і немає корови – немає молока. А там, гляди, і кінь дриґ-дриґ – немає коня, нічим хазяйнувати – розорилось хазяйство. Та й нам не краще – ви, думаєте, хліб із куколем дуже пользовита штука, – зовсім ні, тату, я це все в гурткові проходив і знаю, попоїсте ви ото тиждень такий хлібець із куколем – нічого, а далі щось у вас у животі колоти почне, а далі корчити стане вас, місця ви собі не знайдете – болі неймовірні, а потім здриґнете, раз, раз, у крайньому разі, три, ікнете – й нема.

Батько одсунувся, глянув злякано на Сашка, потім:

– А так, ти, сучий сину, смерти моєї хочеш, так, значить, помирай, батько?

Сашко аж руками плеснув:

– Ну, хто ж каже: помирай. Ви ж думки моєї, тату, не перекручуйте, хіба я кажу, що обов'язково