Бабай

Небелиця про лютого царя, невільницю-красуню, страшну стоногу, відважного млинаря та чорного кота

I

°

Колись давно-давно була собі країна

(Про це не згадує уже ніяка мапа),

Крізь море йшлось туди, аж майже по коліна,

А звалася вона звичайно – Песвасдряпав.

°

У тій країні цар мав дуже лютий владу

(Він від грози, що в нім, ніяк не міг вже спати),

Вклонялись всі йому і спереду, і ззаду,

І взагалі кругом, аж соромно казати.

°

А жив той лютий цар під хмарами у замку

(Доріжка йшла туди, що на одну лиш ногу),

І він свій край зорив, ввесь день стояв на ґанку,

А на припоні мав страшну-страшну стоногу.

°

А в замку тім жила невільниця-красуня

(Сумна вона була, розпукою прибита),

І думалось її – як цар вночі закуняв, –

Коли це, ах коли він натягне копита!

°

Царя боялась страх, аж личко примарніло

(Хоч дарував щодня намисто і коралі),

А як поглянув він – вмлівало біле тіло,

Щоби не пригорнув її – ну і так далі...

°

Отак вона жила, лебідка білокрила

(І світ їй почорнів від туги і від болю),

І пиво те пила, що доля наварила,

Хоч ніколи в устах не мала алькоголю.

°

Проходили роки в далеке і незриме

(І чар життя завмер і до життя охота),

Незмінне лиш було нещастя невмолиме,

Тримаючись її, неначе п'яний плота.

°

Та ні! Життя її змінитись врешті мало

(А цар про це не знав, ходив і хмурив брови),

Мов папоротин цвіт вже щастя розцвітало,

Велике й змісту вщерть, як вим'я у корови.

°

Незглибне майбуття, і важко відгадати

(І раб про це не зна, ані тирани горді),

Кому одного дня прилине звук сонати,

Кому кулявий чорт утне на клявікорді.

°

А розповідь оця ніяка це баляда

(Хто хоче, знайде в ній балядні елементи),

Це про кохання річ – одна найбільша правда,

Хоч згадки в ній нема ніде про аліменти.

°

Сідай усяк, хто дав любові все в офіру

(Відомо нам усім: любов за смерть сильніша).

Тим часом я при вас ще перестрою ліру

І вірш оцей зміню на інший розмір вірша.

°

II

°

В країні лютого царя

В млині млинар вродливий жив.

Він переплив усі моря,

І теж “per pedes”^[1] він ходив.

°

Ходив він по світах усіх,

Завзято всюди мандрував

І пережив пригод із міх,

Хоч цента при душі не мав.

°

Фатаморганилось^[2] ввесь час,

Що знайде вічне щастя він.

Аж потім спостеріг нараз:

Знайшов, але звичайний сплін.

°

Вкінці млинар примандрував

У царство лютого царя.

«Тут житиму», – собі сказав, –

А на царя то свищу я».

°

Бо він відважний зроду був,

І не боявся жадних пут,

Хоч від людей навколо чув:

«Втікай, бо горе буде тут!»

°

Поставив хату він і млин,

І ґаздівство собі завів,

А з калачів поставив тин,

Та ніколи його не їв.

°

Крутилось колесо в млині,

І світ, і місяць з-поза хмар,

Крутилися і ночі, й дні,

Крутився з ними і млинар.

°

У млинаря в млині дрімав

На печі завжди чорний кіт.

Мишей він не ловив, лиш гав,

А хвіст у нього був, як дріт.

°

І вкупі добре їм було,

Млинар молов, кіт воркотів,

Хазяйство швидко в них росло

І теж ріс тин із калачів.

°

Не знав млинар про те однак,

Що туга серце обмота,

Хоч він бувалий був козак,

І був твердий, як хвіст в кота.

°

Ось раптом закохавсь млинар

(Хоч спершу сам не вірив в це),

І важко зносив свій тягар,

Як курка струсине яйце.

°

Він закохався вище вух,

В красуню, що в царя жила,

І з туги потовстів і спух,

Аж дивувалось пів села.

°

Бо дивно, в замку не бував,

Лише до замкових вершин,

Мов гімназист зідхати став,

І з'їв із калачів свій тин.

°

Та що ж! Відомо, що любов

Предивна у житті бува.

Коли горить, не треба дров,

І диму повна голова.

°

І раз, як ніч зійшла на світ,

Пішов млинар на ту гору,

І думав: «Є якийсь там пліт,

А в плоті я знайду діру.

°

«Зроблю крізь неї тільки крок

І вздрю красуню у вікні.

Бо голова від тих думок,

Як колесо в моїм млині».

°

І він помчав у царство див,

Мов хто його гарячим пік.

А як на стежку лиш ступив,

То на одній нозі – скік-скік!

°

Та біля замку – що за жах!

Стонога здержала його!

Аж світ став дубом ув очах,

А кіт в млині сказав: «Ого!»

°

Втікати вже було ніяк,

Попався він в