"еліту", я маю стійку відразу, але факт залишається фактом: без його бурхливих, воістину Drang-und-Sturm-івських інтелектуальних ескапад не було б ОУН — не було б "сорока днів Кенґіру" — не було б мене.

Є над чим подумати...

Принаймні два моральні уроки з цього — не тільки, як бачиться, "особистого" — сюжету є для мене насущно важливими. По-перше, що б там не писали з цього приводу французькі екзистенціалісти (котрі, як-не-як, крім цілком "оксамитної" для французів, порівняно з іншими народами, чотирирічної гітлерівської окупації, більше ніяких історичних драм не пережили), жоден бунт не є абсурдним — бодай тому, що в історичному часі траєкторії наших учинків принципово необлічимі. Про наслідки судити не нам — наша справа, як казала (по-моєму, куди розумніше за Камю, хоч і не так "софістиковано") французька-таки акторка Марі Льоран, "робити добре, хоч би що там говорилося": тільки тоді ми працюємо, в остаточному підсумку (читай, "на довгій дистанції") на врятування життя — байдуже, в якій саме формі. Ну, а по-друге — по-друге, все значуще, чому ми були свідками, має бути зафіксоване: інакше ніколи не дізнаємося — не тільки, кому саме завдячуємо життям, а й що взагалі комусь-то чимось завдячуємо (життя ж без вдячности — таки збіса паскудна штука...). Акурат у цьому пункті й вигулькує постать Фортінбраса — того, кому ми, за Шекспіровим задумом, завдячуємо (саме так!) донесеною до нас трагедією Гамлета (той-бо, розумничка, слушно втямив у передсмертному розпачі: "що за щербате ймення, /Як не розкрити все, лишиться по мені!"). Чимось цей норвежець завжди мене заворожував — якщо для Гамлета я мала розуміння, тобто могла себе з ним без труда ідентифікувати (рефлектуючий інтелектуал, типовий "Фан Фанич і Укроп Помідорович", траплений між жорна "звихнутого часу", тільки так безтолково й здатен був поводитися — невлад тицяючи шпагою навсібіч та виголошуючи красномовні монологи!), то до Фортінбраса живила стійкий пієтет як до недосяжного ідеалу — упродовж однієї сторінки він встигав завоювати Польщу, розпорядитись, аби повиношувано трупи, прийняти данський трон — все не переводячи духу! — і, на додачу, подбати про нащадків — залишивши їм "повість", якою зачитуємося от уже чотири століття: нівроку, нічогенький удався чоловічина!..

Потрібно було пережити українські дев'яності, цей, по всіх "лютих, крив'яних, нелюдських вчинках" 20-го століття нестак уже трагічний, як фарсовий у своїй загумінковості fin de siecle, щоб належне оцінити ґеніальність Шекспірового прийому: Фортінбрас — постать воістину, стовідсотково пост-трагічна: він потрапляє водночас — і діяти (і ще й як насичено!), і артикулювати події, переводячи їх у розряд хронік — майже синхронно з їх перебігом. Власне цим "модусом синхронности" й має відзначатися "пост-трагічна" доба, порівняно до трагічної: трагедія-бо "не вміє" говорити сама за себе, відступаючи це, оптично дистанційоване право наступним поколінням, тоді як Фортінбрасам випадає надскладна місія вже не просто рефлексії, а — рефлексії діяльної: вони, за визначенням, є заразом і хронікери, й учасники. "Позасвітність" — не їхній приділ, і, відтак, за красномовністю (що вона ж і ґеніальність!) Гамлетам вони наперед змушені поступитися (не та-бо доба надворі, що родить ґеніїв...), — але без них, Фортінбрасів, зосталась би — пустка, румовище, заглада й, вінцем усьому, гора нерозпізнаних трупів. Фортінбрас відповідає — за неперервану тяглість королівського маєстату: в перекладі на мову приступніших нам реалій, за тяглість культури, котра ж і є — шляхетство духа, зокрема й те, що його "блатні" з місця розпізнають на око як чужорідне собі: остання ситуація особливо багата несподіваними колізіями там, де "блатні", замість приналежного їм від віку "пера" — того, що входить попід ребра, — починають вимахувати перами справжніми, незалапкованими, а то й самозванцями гуртом лізуть на королівство, — там, де культура обертається на свою протилежність, і від середньовічної Данії ми переходимо до сьогоднішньої України.

Так от, про цю книжку.

Це сумна книжка, читачу, — для мене насамперед тим, що не маю певности, чи вона справді дійде до тебе, котрому адресована: це-бо не поетична збірка, і не роман (те, що пишеться "для себе", "для душі", і відтак завжди приречене зарезонувати в унісон із якоюсь іншою, співгармонійною "душею", навіть якщо автора натоді вже не буде на світі), і не гуманітарна розвідка, звернена до фахівців, хай би тих фахівців була й жменька. Всяка есеїстика — а закорінена в біжучих культурних процесах і поготів! — ab definite має собі за потенційного співрозмовця вільного інтелектуала — породу, в Україні послідовно винищувану впродовж цілого минаючого століття, а в 90-ті його роки просто й нелукаво поставлену поза умовами виживання. То її, цієї породи зацілілим екземплярам я підписую нині свої книжки — по одному примірнику на трьох ("ми скинулись..." — ціна в сім чи вісім гривень виявляється непосильною для однієї "вільноінтелектуальної" кишені); то вона, ця порода, тепер активно шукає (і знаходить!) рятунку своїм здібностям і вмінню поза межами України, ознаменувавши останні роки століття потужним латентним "брейндрейном" — либонь, чи не потужнішим, ніж був свого часу, в 1970-80-ті, широкозвісний "брежнєвський", чи пак "щербицький", — і вже встигла, з невмирущим національним гумором, охрестити процедуру одержання шенґенської візи гаслом "Назустріч виборам!" — сита чи голодна, гола чи вдягнена, ця порода вимирає за браком єдино насущного для неї — о, непорівнянно насущнішого за хліб! — вітаміну запотребованости: "не на Рейні, не на Марні" — у себе вдома, тепер-і-тут. Можна, звісно, заспокоїтися науковим діагнозом: мовляв, типовий колоніальний синдром, онде Ірландія й за сімдесят літ незалежности від нього не прочухалась, — тільки від самого лиш виставленого діагнозу хворому, на жаль, не легше, — надто коли по вивільнених "засіках" національного мислительного простору дедалі наполегливіше заходжуються шурхотіти "блатні духом": "блатні" депутати й "блатні" лауреати, "блатні" зірки й "блатні" професори... Можливо, всупереч Євангелію, тепер до них має належати царство земне?..

Шанси цієї книжки НЕ розминутися з тобою, бідолашний вкраїнський вільний інтелектуале, мій незмінний читачу, співрозмовцю і — заднім планом, спинним мозком, завжди — співавторе (тому що "ми однієї крови, ти і я"), — ці шанси виглядають мізерними. Ну просто до смішного жалюгідними — десь на рівні нуля з довгим дробом.

І все-таки я ризикую пустити цю книжку в світ — виходячи, зокрема, і з тої засади, що "жоден бунт не є абсурдним", див. вище. А трохи применшивши пафосу,