скажу простіше: цією книжкою я сплачую свій борг дев'яностим — не важачись, Боже збав, навішувати на цю унікальну, розкішну й злиденну водночас, декаду тектонічного зсуву історії якихось там ґенералізуючих висновків (її висновки, коли міряти далекосяжними наслідками, всі ще попереду), — але розкидані по шкалі часу на дистанції в десять років (найранніший з уміщених тут есеїв датовано ще радянською добою — 1990-м, і друкувався він ще "підцензурованим" редакцією), мої синхронні рефлексії над тими культурними процесами, в Україні й поза Україною, котрих я була безпосередньою учасницею, бувши зібраними докупи, мають, сподіваюся, принаймні один шанс — відбити, хай як суб'єктивно-перекошено, безсистемно-доривчо, в друзках і оскалках, у кубістично посічених "чвертьпрофілях" — який-не-який, а таки інтелектуальний портрет доби. Амбіція ця тим більше важлива, що портретована доба за всяку ціну прагне ствердитися в пам'яті українців як драстично, войовниче антиінтелектуальна — як гнила й вульгарна доба "елітної" продажности та "масової" зневіри (кажучи Гамлетовими передсмертними словами, "що за щербате ймення!"). Мій обов'язок — засвідчити, що було й інше, "хоч би що там говорилося".

Я не голослівна: з друкованих раніше в Україні есеїв (їх тут приблизно половина) до книжки включено тільки ті, котрі мали суспільний резонанс, не раз і доволі гучний (подразнюючи, зокрема, неохололі нервові закінчення наших інтелектуальних трупів, які запекло опираються тому, аби їх повиношувано зі сцени), — тобто, все це читалося, обговорювалося, ставало предметом полемік (якого рівня — то вже інша справа), отримувало свій "індекс цитованости", а значить, хай там як, а все ж функціонувало в приналежному культурному просторі — якраз у тому, котрий мав би в пост-колоніальній, буцімто вибитій з "московського часу" і ще не переведеній на "європейський годинник" Україні в муках скластися, а дедалі більше показує на те, що — в муках розпадається... Власне ця обставина перш за все й "легітимізує", виправдовує для мене повторне, книжкове оприлюднення цих текстів — без ризику вподібнитися радянським (і не тільки) "майстрам" — авторам "збірних цеглин" — коленкорових фоліантів, любовно зліплених із усіх мислимих продуктів авторського пера, з промовами на ювілейних вечорах і газетними статтями включно (нарцисична практика есея, слава Богу, в умовах економічної кризи добряче підупала, і є всі підстави сподіватися, що криза протриває ще досить довго, аби остаточно пустити її в небуття). Поза тим, майже половину книжки складає вибір із есеїстики, адресованої "вільним інтелектуалам" Заходу й розкиданої по тамтешніх, малоприступних в Україні виданнях, зокрема і в перекладах — шведських, польських, німецьких тощо, — в оригіналі цю частину здебільше писано по-англійськи, і для книжки мені довелося зробити авторизований "переклад себе" на рідну мову: заняття, мушу зізнатися, цілком шизофренічне, але коли твоєю рідною є мова, непробійно-тупо утримувана в статусі "загумінковости" навіть у себе вдома, навіть за умов нібито-незалежности, а свій "персональний" психологічний годинник при тому норовиш, під свист, гик і улюлюкання рідного "загумінку", міряти "за Грінвічем", то volens-nolens маєш раз і назавжди змиритися з тим, що різного роду міжмовна еквілібристика забиратиме тобі непропорційно великий відсоток часу й сил, і перестати з цього приводу кигикати зиґзицею, — зрештою, БЕЗ такої еквілібристики й від самої рідної мови, в остаточному підсумку, зостанеться хіба лиш свист, гик і улюлюкання — на превелику втіху "блатних", я ж усе-таки з походження "політіческая", а "походження, — як точно тлумачив Х.Ортеґа-і-Ґасет старофранцузьке гасло, — зобов'язує".

Така "подвійна оптика" погляду на духовну ситуацію дев'яностих —"внутрішньоукраїнська" й "міжнародна" (з неминучим, проте, збереженням "української перспективи") — зумовила, своєю чергою, й "тріадичну" побудову "Хронік...": від загальної, "інтеркультурної" проблематики (перший розділ) через специфічно-українську, тепер-і-тутешню (цей, другий розділ, вийшов відповідно й найбільш публіцистично-заанґажованим) — до намагання, в останньому розділі, синтезувати, накласти на себе навзаєм ці два смислові поля, прочитавши хронічні (перепрошую за мимовільний каламбур!) українські проблеми в раніше, за колоніального режиму, "закритих" для нас інтернаціональних історико-культурних контекстах. Що з того вийшло — судити, річ ясна, не мені. Ці "хроніки" не претендують на повноту — зрештою, сама собою форма "хронік" має ту перевагу, що в принципі не визнає завершення й залишається безнастанно відкритою для подальшого продовження тяглости — також і тоді, коли, як писала автор цих рядків ще двадцятилітнім дівчиськом, "за століттям засунуться ковані брами і брязнуть у воду ключі" (тоді, на початку вісімдесятих, сорокалітній рубіж у 2000-му — останньому році "хворого століття" — справді асоціювався зі скреготом замків; нині, коли до цього рубежу рукою подати, розумієш аж надто добре: брами ніколи не зачиняються, не прищемивши собою живого...).

За жанром у передмові належаться так звані acknowledgements — подячні слова всім, хто в той чи той спосіб спричинився до появи книжки. В цьому, однак, випадку, як уже напевно зрозумів читач, список вийшов би аж надто довгим — мав би охоплювати цілу попередню, "трагічну" династію української інтеліґенції, де непримиренні опоненти Шерех (якого люблю) і Донцов (якого не люблю), хоч-не-хоч, сусідили б пліч-о-пліч. Всім їм сукупно завдячую тим, що ця книжка є — така, а не інакша.

Тож звертаю свій acknowledgement у майбутнє — тобі, читачу. Адже, якщо ти все-таки є — значить, попри все, що діється в данському королівстві, — династія триває...

Київ, 10 листопада 1999 р.

Входить Фортінбрас

Ф о р т і н б р а с:

А я з жалем прийму належне щастя;

В цім королівстві є й мої права,

Судьба мені велить їх ознаймити.

"Гамлет", 5, 2.*

Авторизований переклад з англійської (Oksana Zabuzhko. Enter Fortinbras //

A Kingdom of Fallen Statues: Poems and Essays by Oksana Zabuzhko. -

Wellspring, Toronto, 1996). В основу есею покладено доповідь на

Міжнародному письменницькому Форумі Lahti Writer's Reunion "Письменницький

час" (Муккула, Фінляндія, червень 1995 p.).

Якщо в нашому сьогоденні, де все міняється навально й безладно, мерехтячи, мов

екран зіпсутого телевізора, ще зберігаються судження, котрих не соромно *

виголошувати з категоричною певністю, то для мене одним із таких є переконання,