"післяпрогрес". Виразне відчуття "кінця часів", фіналу грандіозної історичної
драми, котра начебто перейшла, проте якимось чином все ж не вичерпала себе,
зоставшися в душах і умах недовижитим, неперетравленим послідком, чіпко тримає
нас, висловлюючись у граматичних термінах, у стані "доконаного теперішнього
часу", англійського "Present Perfect Tense". Не можемо навіть, як Гамлет,
нарікати, — мовляв, звихнувся час: навпаки, виглядає на те, ніби аж надто багато
історичних часів жужмом упхалося в тісний, насилу двадцятилітній проміжок. Не
забуваймо, що Україна, на додачу, ще й пост-ядерно-катастрофічна країна, і
навряд чи можна уявити собі щось більш "пост-модерністичного", ніж закутушкана
хустиною старенька бабця за копанням радіоактивної картоплі в безлюдному селі
Чорнобильської зони. Образ сливе Прустівський за структурою: оце ж він і є,
віднайдений час! До-індустріальна й пост-індустріальна ери, дитинство й старість
цивілізації — злиплись докупи. От тільки результат такої злуки виявився
смертоносним...
Забагато подій трапилося на віку одного покоління, щоб дати нам хоч якийсь шанс
похопитися ввести їх у внутрішній код людських почувань. Бо ж почування куди
вимогливіше за думку, воно потребує куди більше часу, аби сформуватись і
визріти. Коли темп ґлобальних перемін прискорюється до навального, а екран
вістей із прибутною швидкістю миготить усе новими й новими кадрами, людська
психіка переходить до захисту — відгороджуючись від усякого допливу новин, який,
не бувши засвоєним емоційно, загрожує їй розладом. Тридцять років тому війна,
розв'язана в самому серці Європи, правдоподібно, перевернула б шкереберть цілу
західну цивілізацію. Сьогодні ми глипаємо в телевізор, залпом проковтуючи
вранішню каву, скрушно хитаємо головою — ай-яй-яй, що робиться, — грюкаємо
вхідними дверима й кидаємось наздоганяти автобуса: ми не допускаємо на мить,
було, заблислі в нас жаль і гнів увійти в нас глибше, тлумимо й гасимо їх на
бігу: на таке нема часу. Замість робитися майстрами часу, ми стали його
бранцями. У висліді живемо в стані якихось перманентних почуттєвих викиднів: ані
любити близьких нема коли, ані дорогих небіжчиків оплакати, — зате дедалі, то
більше оплакуємо власну безмежну самотність.
І письменник, здавалось би, приречений завжди залишатися професіоналом
почування, артикулювати для людей, занадто поглинутих самим перебігом життя,
діянням у ньому, аби над ним ще й рефлектувати, їхні глибоко укриті душевні
стани, їхні сни і страхи, і болісно невиразні, і заледве означені відчуття, —
письменник теж виявляється похованим під обвалом подій. Веж із слонової кости
більше не існує — нема їх де притулити. Мене завжди приголомшувало, як це в
дев'ятнадцятому столітті, де не було навіть друкарських машинок, не те що
персональних комп'ютерів, люди примудрялися писати десятки грубезних томів —
гусячим пером при свічці! Вже з появою друкарських машинок повні зібрання творів
помітно "схудли". Нині, наприкінці століття, життя плідного й успішного автора
незрідка увінчує одним-єдиний томисько — гаразд, коли два. Чи не означає це, що
ми потроху сходимо зі сцени?
Але ж трагедія таки — була! Бо ж, поза всяким сумнівом, щойно в цьому
упливаючому столітті гомо сапіенс сягнув дна пекла як вид (раніше, перед добою
Освенціма й ГУЛАГу, досвід подібних падінь ніколи не бував ґлобальним, а відтак
окрема, поодинча особистість зберігала за собою цілком правний шанс від нього
відсторонитись, — шанс, нині затрачений безповоротно). Тепер, коли трагедію
скінчено, і комунізм зазнав краху, і остання тоталітарна імперія розвалилася, ми
сторопіло озираємося назад, на поле бою, всіяне трупами й каліками в муках
корчів: що ж нам робити? Та чи й потрібні ми в фіналі, коли вже по всьому?
А в фіналі, не забуваймо, якраз і входить Фортінбрас. Це не хто, як він,
виявляється літописцем — виносить тіла забитих і реєструє все, що тут скоїлося.
Якби не він, ми б зроду не почули про Гамлета. Це він, Фортінбрас, наділяє
Гамлета — дарма що посмертно — всією повноважністю земного існування.
Тож провадьмо й далі реєстри — хай би навіть тільки своїх власних почувань. І
сподіваймося, що вони таки потраплять витворити окремий, "паралельний" час — той
єдиний, який у кінцевому підсумку тільки й важить: час людини — в тому всьому,
що так маловрозумливо зветься її життям.
КОМПЛЕКС ІТАКИ
[ Опубліковано по-польськи: Gazeta Swiateczna, No. 143.2436, 21-22.06.1997; у
словацькому перекладі:
OS-Forum obcianskej společnosti, Sept. 1997/4; в білоруському: ARCHE, No 1,
1998. ]
Сюжет, вічно притягальний своєю універсальністю: багатолітній блукалець світами,
переживши війни й тисячу смертельних небезпек, чудом урятувавшись із печери
людожера та з острова лихої чарівниці, що обертає людей на свині, і що там ще
значилося в його неймовірному curriculum vitae, — повертається, нарешті, на
батьківщину. Тимчасом син його, розуміється, виріс на здоровенного молодця, в
домі роїться од численних претендентів на руку дружини, і впізнає поворотця
тільки стара нянька — по шраму на нозі.
Ім'я блукальця — Одіссей, і все з ним, як пам'ятаємо, скінчилося гаразд. А от
інша версія того самого сюжету: по п'ятнадцяти роках брежнєвських таборів,
побувавши і в тюремних лікарнях, і в камері смертників (бо спочатку був
засуджений на смерть — за вивішеного в рідному селі жовто-блакитного прапора),
повертається наприкінці 1970-х український Одіссей на адресу, де мешкає його
родина, — зійшовши з автобуса в незнайомому містечку, питає на автостанції в
місцевого хлопця, як пройти на таку-то вулицю, хлопець береться його провести —
їм виявляється по дорозі, і блукалець доходить до потрібного будинку, і
знаходить потрібні двері, і хлопець входить у ті двері — разом із
