важко буде бідолашному ведмедикові з тирсою в голові нічого не переплутати.

І тут, знов-таки раптом, Крістофер Робін, який усе ще споглядав Білий Світ, підперши голову руками, гукнув:

— Пуше!

— Що? — спитав Пух.

— Коли я буду... Коли... Пуше!

— Що, Крістофере Робіне?

— Тепер мені не доведеться вже робити того, що я найбільше за все люблю.

— Ніколи?

— Ну, може, інколи. Але не весь час. Вони не дозволяють.

Пух чекав продовження, але Крістофер Робін знову замовк.

— Чого ж ти, Крістофере Робіне? — сказав підбадьорливо Пух.

— Пуше, коли я буду... ну, ти знаєш — коли я вже нічого не робитиму, ти іноді будеш приходити сюди?

— Саме я?

— Ти, Пуше.

— А ти теж будеш тут?

— Буду, неодмінно буду. Обіцяю тобі.

— Це добре,— сказав Пух.

— Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Навіть тоді, коли мені буде сто років!

Пух трохи подумав:

— А скільки тоді буде мені?

— Дев'яносто дев'ять.

Вінні-Пух розуміюче кивнув головою:

— Обіцяю,— сказав він.

Усе ще дивлячись кудись удалину, Крістофер Робін простягнув руку й потис Вінні-Пухові лапку:

— Пуше, — серйозно сказав він,— якщо я... якщо я буду... не зовсім такий...

Він на хвилю замовк і спробував пояснити свою думку інакше:

— Пуше, ну... хоч би що там сталося, ти ж мене завжди зрозумієш? Правда?

— Що зрозумію?

— Та нічого.

Крістофер Робін засміявся і скочив на ноги:

— Ходімо!

— Куди? — спитав Вінні-Пух.

— Куди завгодно, — сказав Крістофер Робін.

І вони пішли.

Та хоч куди б вони прийшли і хоча б що їх спіткало по дорозі — там, у Зачарованому Місці, на вершині найвищого пагорба в Лісі, маленький хлопчик завжди-завжди гратиметься зі своїм плюшевим ведмедиком.