кімнаті Фредді. Ти полишила її тут, а я не знайшла їй місце у… А що? Вона йому потрібна?

— Ні. Просто він запитував мене про неї, коли ми їхали. Хотів знати чи я її прочитала.

— Та вона ж німецькою!

— Так, люба. Але яка різниця, — сказала дівчина і перехрестила ноги. — Він сказав, що поема була написана єдиним великим поетом століття. Він сказав, що я могла б купити переклад абощо. Чи вивчити мову, якщо хочеш знати.

— Жахливо. Жахливо. Це справді сумно, що усе так. Твій батько казав минулого вечора…

— Секундочку, мамо, — сказала дівчина. Вона підійшла до підвіконня за сигаретами, запалила одну, потім повернулась на ліжко. — Мамо? — сказала вона, видихаючи дим.

— Мюріель. Слухай тепер мене.

— Я слухаю.

— Твій батько розмовляв з доктором Сівецкі.

— І?

— Він розповів йому все. Тобто, сказав, що розповів — ти ж знаєш батька. Про дерева. Про ті витівки з вікном. Про ті жахливі речі, що він казав бабусі, коли вона заговорила про свої похорони. І що він зробив з тими чарівними листівками з Бермуд — усе розповів.

— Добре, — сказала дівчина.

— Так от. Той відразу сказав, що армія вчинила справжній злочин, що випустила його зі шпиталю, чесне слово. Він дуже чітко роз'яснив твоєму батьку, що є можливість, дуже велика можливість, сказав він, що Сеймур може повністю втратити над собою контроль. Чесне слово.

— У готелі є психіатр, — сказала дівчина.

— Хто? Як його звати?

— Не знаю. Різер чи якось так. Кажуть, дуже хороший.

— Ніколи не чула про такого.

— Це ще не значить, що він поганий лікар.

— Мюріель, не будь зухвалою, будь-ласка. Ми дуже хвилюємось через тебе. Твій батько хотів учора ввечері відправити тобі телеграму, щоб ти поверталась додому, якщо хочеш зна…

— Я не збираюсь зараз повертатись додому, мамо. Тому розслабся.

— Мюріель. Чесне слово. Доктор Сівецкі казав, що Сеймур може повністю втратити контр…

— Мамо, ми щойно приїхали. Це перший відпочинок, що я мала за останні роки, і я не збираюсь усе пакувати і повертатись додому, — сказала дівчина. — У будь-якому разі я б не змогла поїхати. Я так обпеклась на сонці, що ледве можу рухатись.

— Обпеклась на сонці? Ти що, не користувалась «Бронз», тим кремом від засмаги, що я поклала у твою валізу? Я поклала його…

— Користувалась. Все одно обгоріла.

— Це жахливо. А де саме ти обпеклась, дорога?

— Уся, мамо, повністю.

— Це жахливо.

— Переживу.

— Скажи мені, ти говорила з тим психіатром?

— Так, майже, — сказала дівчина.

— І що він сказав? Де був Сеймур, коли ти говорила з ним?

— У Океанській кімнаті, грав на піаніно. Він грав на піаніно обидва вечори, що ми тут.

— Добре, то що той сказав?

— Та, небагато. Заговорив до мене першим. Я сиділа біля нього у «Бінго» минулого вечора, і він запитав мене чи то не мій чоловік грає на піаніно у сусідній кімнаті. Я сказала, що так, то мій чоловік, і тоді він запитав чи Сеймур не хворий, чи щось таке. Тоді я сказала…

— Чому він це запитав?

— Я не знаю, мамо. Мабуть, тому що він блідий і все таке, — сказала дівчина. — У будь-якому разі, після «Бінго» вони з дружиною запросили мене випити. І я пішла з ними. Його дружина жахлива. Ти пам’ятаєш те бридке вечірнє плаття, що ми бачили у вітрині «Бонвітса»?^[4] Ти ще сказала, що для такого плаття потрібна тоненька, тоненька…

— Зелене?

— Воно було на ній. З її стегнами! Вона запитувала мене чи Сеймур не родич Сюзанни Ґласс, тієї, що має магазин жіночих капелюшків на Медісон-авеню.^[5]

— То що ж він сказав? Психіатр.

— Та, майже нічого, правду кажучи. Ми ж були у барі і все таке. Там був жахливий галас.

— Так, але ти сказала… сказала йому, що він намагався зробити з бабусиним кріслом?

— Ні, мамо. Я особливо не вдавалась у деталі, — сказала дівчина. — Я, мабуть, ще зможу поговорити з ним. Він проводить у барі увесь день.

— Чи не казав він, що думає, що Сеймур може вчинити щось… ну, ти знаєш… щось дивне? Зробити щось тобі!

— Зовсім ні, — сказала дівчина. — Він повинен мати більше фактів, мамо. Він має знати про дитинство, і таке інше. Я ж кажу тобі, ми майже не говорили, там був такий галас.

— Добре. Як твоє блакитне пальто?

— Нормально. Довелось вийняти підкладку з-під плеч.

— Який там одяг носять цього року?

— Жахливий. Ні на що не схоже. Усюди одні блискітки, — сказала дівчина.

— Як твій номер?

— Добре. Майже добре, правду кажучи. Ми не змогли дістати ту кімнату, що займали перед війною, — сказала дівчина — Люди просто жахливі цього року. Ти б бачила хто сидить поряд з нами у столовій. За сусіднім столиком. Виглядають немов приїхали на вантажівці.

— Зрозуміло, тепер усюди так. Як твоя спідничка?

— Задовга. Я казала тобі, що вона надто довга.

— Мюріель, я лише хочу ще раз запитати — у тебе все гаразд?

— Так, мамо, — сказала Мюріель. — Удев’ятнадцяте тобі кажу.

— І ти не хочеш додому?

— Ні, мамо.

— Твій батько казав минулого вечора, що він був би дуже радий оплатити тобі поїздку куди завгодно, щоб ти добре подумала. Ти можеш узяти путівку на чарівну подорож. Ми обоє думали…

— Ні, дякую, — сказала дівчина і розправила ноги. — Мамо, цей дзвінок коштує…

— Коли я думаю, що ти прочекала цього хлопця усю війну… Я маю на увазі, коли я думаю про усіх цих дурних молоденьких дружин, що…

— Мамо, — сказала дівчина, — давай закруглятись. Сеймур може прийти у будь-яку хвилину.

— А де він?

— На пляжі.

— На пляжі? Сам? А він нормально поводить себе на пляжі?

— Мамо, — мовила дівчина, — ти говориш про нього немов він якийсь шалений маніяк…

— Я не кажу нічого такого.

— Але твої слова звучать так. Все, що він робить — просто лежить там. У своєму купальному халаті.

— Він не знімає халат? Чому?

— Я не знаю. Мабуть, тому що він блідий.

— Боже мій, йому потрібне сонце. Ти не можеш його змусити?

— Ти знаєш Сеймура, — сказала дівчина і знову схрестила ноги. — Він каже, що не хоче, щоб купа дурнів витріщалась на його татуювання.

— У нього не було ніяких татуювань! Чи він отримав якісь у армії?

— Ні, мамо. Ні, люба, — сказала дівчина і встала. — Слухай, я, можливо, зателефоную тобі завтра.

— Мюріель, послухай мене.

— Так, мамо, — сказала дівчина і переступила на іншу ногу.

— Дзвони мені відразу, якщо він зробить чи скаже що дивне — ти розумієш, про що я. Ти мене чуєш?

— Мамо, я не боюсь Сеймура.

— Мюріель, я хочу щоб ти мені пообіцяла.

— Добре, я обіцяю. До побачення, мамо, — сказала дівчина. — Передай татку, що я його люблю. — Вона поклала трубку.

— Це море зі скла, цей морзскла, цеймор,^[6] — промовляла Сибілла