Карпентер, що стояла з матір’ю перед готелем. — Де мій цеймор?

— Кицюню, перестань базікати. Це доводить мамусю до божевілля. Не пручайся, будь-ласка.

Місіс Карпентер натирала кремом для засмаги плечі Сибілли та худенькі, схожі на крильця, лопатки на спині. Дівчинка небезпечно сиділа на великому надувному м’ячі і дивилась на океан. На ній був жовтий, як канарка, купальний костюм — трусики та ліфчик. Останній їй навряд чи буде потрібен ще дев’ять-десять років.

— Звичайний шовковий носовичок, це можна побачити зблизька, — сказала жінка у шезлонгу поряд з місіс Карпентер. — Хотіла б я знати, як їй вдалось так його зав’язати. Справді гарненько.

— Мабуть, гарненько, — погодилась місіс Карпентер. — Сибілло, кицюню, спокійно.

— Де мій цеймор?

Місіс Карпентер зітхнула.

— Ну ось, — сказала вона. Закрила пляшечку з кремом для засмаги. — Можеш бігти і гратися, кицюню. Мамуся піде до готелю випити мартіні з місіс Габбел. Я принесу тобі олив.

Отримавши свободу, Сибілла відразу побігла на рівну частину пляжу, а потім до Рибацького павільйону. Зупинилась, щоб копнути ніжкою мокрий та напівзруйнований замок з піску, і вибігла за зону для постояльців готелю.

Вона пройшла чверть милі, а потім швидко понеслась на схил біля самого берега. Зупинилась лише коли підбігла до місця, де молодий чоловік лежав на спині.

— Ідеш купатися, цеймор? — сказала вона.

Молодий чоловік здригнувся, узявшись правою рукою за відвороти свого купального халату. Потім перевернувся на живіт і скручений як ковбаса рушник упав з його очей. Він скоса глянув на Сибіллу.

— А, привіт, Сибілло.

— Ідеш купатися?

— Я саме чекав на тебе, — сказав молодий чоловік. — Що нового?

— Що?

— Що нового? Що за програмою?

— Мій татко прилетить завтра на ароплані, — сказала Сибілла, колупаючись ногою у піску.

— Тільки не в обличчя, люба, — сказав молодий чоловік і поклав руку на її щиколотку. — Так, вже час твоєму татку прилетіти. Я чекаю на нього з години на годину. З години на годину.

— А де леді?

— Леді? — молодий чоловік струсив пісок зі свого волосся. — Важко сказати, Сибілло. Вона може бути у будь-якому з тисячі місць. У перукарні. Підфарбовує волосся у рудий колір. Чи робить іграшки для бідних дітей у своїй кімнаті. — Він ліг ниць, стиснув руки в кулаки, поставив їх один на одного і поклав на них підборіддя — Запитай щось інше, Сибілло, — сказав він. — Гарненький у тебе купальник. Найбільше у світі люблю блакитні купальнички.

Сибілла подивилась на нього, потім на свій випнутий живіт.

— Він жовтий, — сказала вона. — Він жовтий.

— Справді? Підійди-но ближче.

Сибілла зробила крок уперед.

— Абсолютно вірно. Що я за дурень.

— Ідеш купатися? — повторила Сибілла.

— Я саме серйозно обдумую це. У мене повно думок, Сибілло, май це на увазі.

Дівчинка штовхнула гумовий матрац,^[7] що молодий чоловік іноді використовував як подушку.

— Треба більше повітря, — сказала вона.

— Ти права. Його треба надути, причому сильніше ніж я збирався. — Він прибрав кулаки і поклав підборіддя на пісок. — Сибілло, — сказав він, — ти дуже гарненька. Мені приємно тебе бачити. Розкажи про себе. — Він протягнув руки й обхопив її за обидві щиколотки. — Я Козеріг, — сказав він, — а ти хто?

— Шерон Ліпшуц казала, що ти дозволяв їй сидіти за піаніно поруч з тобою, — промовила Сибілла.

— Шерон Ліпшуц таке сказала?

Сибілла енергійно кивнула.

Він відпустив її щиколотки, схрестив руки та притис обличчя до правого ліктя.

— Добре, — сказав він, — розповім як це сталось, Сибілло. Я сидів там і грав. Тебе ніде не було видно. А Шерон Ліпшуц підійшла та сіла поряд зі мною. Не спихати ж мені її?

— Спихнути.

— Та ні. Ні. На таке я не здатен, — сказав молодий чоловік. — Я скажу тобі, що я тоді зробив.

— Що?

— Я вдавав, ніби то була ти.

Сибілла відразу нахилилась і стала копати пісок.

— Пішли купатись, — сказала вона.

— Добре, — сказав молодий чоловік. — Думаю, це я зможу зробити.

— Наступного разу щоб зіпхнув її, — сказала Сибілла.

— Кого зіпхнув?

— Шерон Ліпшуц.

— А, Шерон Ліпшуц, — сказав молодий чоловік. — Що змусило тебе згадати про неї. Суміш пам’яті й бажання.^[8] — Раптово він став на ноги. Подивився на океан. — Сибілло, — сказав він, — сказати тобі, що ми зараз зробим? Спробуємо спіймати рибку-бананку.

— Кого?

— Рибку-бананку, — сказав він та розстібнув пояс свого халату. Потім зняв його. Плечі молодого чоловіка були бліді й вузькі, а плавки яскравосині. Він згорнув свій халат спочатку уздовж, а потім упоперек, утричі. Розгорнув рушник, яким накривав очі, розстелив його на піску та поклав на нього свій халат. Нахилився, підняв матрац і взяв його під праву руку.

Пара вирушила до океану.

— Ти вже, мабуть, бачила рибок-бананок? — запитав молодий чоловік.

Сибілла похитала головою.

— Не бачила? Де ж ти живеш, у такому разі?

— Не знаю, — сказала Сибілла.

— Ти знаєш. Ти повинна знати. Шерон Ліпшуц знає, де вона живе, а їй же лише три з половиною.

Сибілла перестала йти і висмикнула від нього свою руку. Вона підняла звичайну пляжну мушлю і стала розглядати її з підкресленим інтересом. Потім викинула.

— Вірлі-Вуд, Коннектикут, — сказала вона і пішла далі, випнувши живіт.

— Вірлі-Вуд, Коннектикут, — повторив молодий чоловік. — Чи це, часом, не десь поблизу від Вірлі-Вуда у Коннектикуті?

Сибілла глянула на нього.

— Я там живу, — сказала вона нетерпляче. — Я живу у Вірлі-Вуд, Коннектикут.

Вона відбігла на кілька кроків від нього, підняла ліву ногу рукою та кілька разів підстрибнула на одній нозі.

— Ти не уявляєш, як чітко ти все пояснила, — сказав молодий чоловік.

Сибілла відпустила свою ногу.

— Ти читав «Негритя Самбо»?^[9] — запитала вона.

— Дивно, що ти мене спитала, — сказав він, — я саме вчора ввечері закінчив його читати. — Він нахилився і знову взяв Сибіллу за руку. — І що ти думаєш про нього?

— Чи бігали тигри навколо того дерева?

— Так. Мені здалось, що вони ніколи не зупиняться… Ще ніколи не бачив так багато тигрів.

— Їх же було тільки шість, — сказала Сибілла.

— Тільки шість! — мовив молодий чоловік. — Ти справді сказала тільки?

— Ти любиш віск? — запитала Сибілла.

— Що я люблю? — перепитав молодий чоловік.

— Віск.

— Дуже люблю. А ти?

Сибілла кивнула.

— Ти любиш оливи? — запитала вона.

— Оливи? Так. Оливи та віск. Без них нікуди не потикаюсь.

— Ти любиш Шерон Ліпшуц?

— Так. Так, люблю, — сказав молодий чоловік. — Що мені особливо у ній подобається, то це