взялися почергово  відстрелюватись в сторону водія:

– Хамло, воно і в Африці хамло, йди спочатку культури навчися, янучарське бидло! – вигукнула одна.

– Їде маршрутка як собача будка, – підтримала її інша.

– Ми тобі зараз ту монтіровку в одне місце запхаємо, мудрагелик знайшовся! – почувся ще чийсь агресивний голос.

– А шоб тебе шляк трафив! – і собі підлила масла в вогонь жіночка у бузковорожевому плащі, та що із двома картатими торбами. Від останньої репліки цаплеподібна дівчина занервувала, видаючи свою стривоженість ритмічним переминанням з ноги на ногу.

Водій передумав сваритись із жінками і миттю заховався за перегородкою, він знав що добром це не закінчиться. Має вже одну таку видру ­­дома, жити не дає, а тут їх з двадцять. І на тих нервах закурив собі цигарку, широко відкривши вікно. Шлейфоподібний дим вітром занесло в салон і компліментів в сторону водя ще побільшало, але цигарковий смок, що вже перемандровував з його легень в мозкові клітини, нівелював весь негатив. Він примружився глибоко, наче востаннє затягуючи  порцію нікотину і викинув наполовину викурену цигарку на вулицю. Вона впала неподалік, розкидаючи червоні іскри по асфальту.

Попри всі ті традиційні словесні баталії львівського панства Таня згадала кумедну пригоду, що трапилася з нею в Житомирі. Вона та ще кілька друзів-львів’ян їхали в маршрутці, хто сидів, хто стояв, більшість була поморена літньою спекою – і раптом російськомовний водій дуже голосно запитав: "Вам там, падлюкам, не дуєт?" Спершу запала могильна тиша, а потім народ заворушився та зреагував на таке хамське ставлення. Хтось просто хіхікав, а хтось і сварився, виставляючи норми водієвої поведінки на всегазальний осуд. Проте вже невдовзі з’ясувалося, що він запитував про вітер з люка: "Вам там, под люком, не дует?". У країні, де розмовляють двома мовами, такі лінгвонюанси зовсім дивина. Танин дідусь завжди на Різдво розказував історію про російського солдата, якому довелось зайти в гості до галицької родини на самі Різдвяні свята. Йому заздалегідь порадили привітатись словами "Христос народився!", що і він зробив. Але почувши у відповідь "Славіте його!" миттю втік з хати, трактуючи ті слова, як заклик упіймати його.

За вікном відбувалось чимало цікавого і Таня, усміхаючись своїм спогадам усмішкою Мони Лізи, мимоволі перевела погляд на вулицю. Біля величезного зрізаного стовбура тополі гуртувалась в купі дрібних гілляк та опилок зграя бездомних собак, і серед них виділявся світлий клаповухий песик, який, маючи господаря, був би, напевне, білосніжним. Він гасав за своїм хвостом, намагаючись піймати його, зупинявся на кілька секунд, щоб передушити надокучливих  бліх, і далі зривався за тим цурпалком, що наче дратував його своєю присутністю. Таня подумала: ніхто тебе не розважить, якщо сам себе не розважиш.

Уздовж тротуару по проїзджій частині працівник жеку пхав возик із придорожнім сміттям, на ногах – потріскані та захляпані будрозчином кирзаки, спортивні штани з лампасами заправлені в чоботи, на голові шапка, чимось схожа на сачок для метеликів. Назагал він весь був такий зашморганий, обличчя порепане, сиві рідкі вуса частково прикривали тонкі посинілі губи, а поорані запалі щоки окреслювали чіткі вилиці. Куртка, завелика розміри на три, звисала, як на манекені і впадала у вічі іронічним оранжевим написом "ЛЕВ", що скоріш за все був абревіатурою чогось "львівського"  – дві інші букви Таня не змогла розшифрувати. Тачанка отого працівника також облізла і на ній виднілись багаторічні нашарування фарби, що символізували передвеликодні весни, бо саме в цю пору фарбують жеківський інвентар. Зелений, синій, жовтий цікаво переплелись, як мазки на картинах імпресіоністів, чи радше пуантелістів. Кольорові плями оптично змішувались утворюючи нові відтінки – лососево-рожевий, фісташковий, баклажанно-індиговий.  При вправному продюсуванні ця тачанка могла б бути виставлена на екпозиції сучасного мистецтва. Її прогумоване колесо ритмічно виляло, крутячись навколо своєї орбіти. Це колесо на мить заворожило Таню, ввело її наче в стан  гіпнозу. Вона заглибилась в себе і підняла з дна спогадів щось для міркування та обдумування.

Згадала про Павла та вчорашню дискусію з ним про жінок. Він наполягав, що слабка половина  людства навмисно робить себе слабкою, придумує та роздуває болячки, чи зокрема соціальні несправедливості.

– У вас постійно щось болить, ви всі такі нещасні, вам те не можна і се не можна, то не можете підняти, сьо не можете опустити, руку подай, крісло посунь, підвези-піднеси, а самі насправді – сильні та здорові. Всю історію людства жалієтесь, що у вас права відбирають. Ось маєте тепер рівні  права – ідіть на війну, вбивайте, захищайте домівки та вмирайте, пензлюйте на лісоповали, на комбайни, скільки роботи на залізній  дорозі, шукайте корисні копалини, лупайте вугіль. Чому ніхто не біжить за такою рівністю, га? Перекинувши жіночу роботу на чоловіків – багато з яких тепер і посуд миють, і готують та за дітьми дивляться, не хапаєтесь за молоти та зубила. Чому? Бо ви себе вважаєте богинями, яким цілий світ має прислуговувати та догоджати.  Всі права односторонні – ви робите крок вперед в свободах, а чоловіки так і залишаються з тим, що мали. Було вам заборонено коротке волосся носити чи штани, а тепер можна, і ви це робите, а чоловіки ніяких змін не відчули, в спідницях не почали ж ходити. Чому так вигідно говорити про дискримінацію, коли так звана рівність обернулася обмеження прав чоловіків? Бо нема тут ніякої справедливості, тільки жіночий егоїзм. Мені дуже подобається історія про пса і кота, їхню логіку, вона ідеально ілюструє суть стосунків між чоловіком та жінкою. Чула?

– Ні, не чула, – відповіла Таня, розкладаючи в голові свої контраргументи по поличках.

– Ну пес собі думає: «Мені так добре тут живеться – годують смаколиками, буду мені превелику збудували, утеплили на зиму, щоб я не замерз, вигулюють мене, кісточки підкидають погризти, деколи в сіни пускають, ланцюг подовжили, щоб я міг вільніше бігати – такі фантастичні створіння, мабуть, вони БОГИ». А кіт думає так: «Мене шанують, розчісують, витребеньки купують, подушки під мене стелять – мабуть, я БОГ».

– Хах, дуже смішно, – іронічно зауважила вона.

– І така ж різниця між чоловіками та жінками, ви думаєте, що жінки – центр світу, пуп землі, сонце ненаглядне, і всі планети крутяться навколо вас і вашим теплом зігріваються.

– Ну так уже й зігріваються, – перебила вона.

– Наведу