Поки вона згадувала розмову з Павлом, пристрасті навколо розкочегарились, і деякі пасажири втратили відчуття міри.

– Не можна так про водія, він також людина, не опускайтеся нижче плінтуса. Якщо він до вас по-скотськи, то не означає, що ви маєте право так само до нього ставитись, – прокоментувала репліку вихована пані в капелюшку.

Коли все стишилось, маршрутка продовжила жити своїм життям – крісла врізались в коліна, Шуфутинський плавно переходив у весільні сороміцькі пісні а-ля бум-цик-цик, люди висіли на поруччях, нудьгували та за нагоди розважали себе.

Метушня в автобусі трохи відтіснила думки про Павла: водій підсів на телефонне патякання, однією рукою давав решту, іншою кермував, а плечем підтримував мобільний. Парадоксальності ситуації додавала  вивіска:  «Відволікати водія розмовами під час руху заборонено». Щоправда, час від часу він таки переривався і гарно поставленим голосом, наче священник на проповіді, вигукував: "Зайшло п’ятеро, передало двоє. А решта що?"

Одна жіночка пройшла вглиб, не передаючи грошей. Водій їй одразу:

 – Пані, у нас при вході або дають, або показують!

– Отак одразу зайшла і дала, потерпіть трохи, – відповіла вона поставно-гордовито під загальний регіт.

Бабусі тим часом з’ясовували, хто кому повинен поступитися місцем і хто хворіший, а підростаюче покоління, попри це, ігнорувало всіх і вся із навушниками у вухах та мобільними у руках. Той, хто сидів найближче до змушеної стояти бабусі, інтенсивно розглядав через вікно сірі архітектурні форми радянських багатоповерхівок.

Таня нещодавно дізналась від Павла, чому не можна старшим людям уступати місце в громадському транспорті. Це була суто його теоретична розробка, що контрастувала із загальноприйнятими в суспільстві нормами етикету та  елементарної вихованості. Теорія базувалась на порівнянні із тканиною вітрил. Якщо її розділити навпіл і одну частину заховати в підвал, а іншу натягнути на щоглу вітрильника, то роки доведуть наступне: та тканина, що залишалась у підвалі, розлізеться, понищена цвіллю, міллю та мишами, а та, яку шарпав морський вітер, омивала солона морська вода і палило екваторіальне сонце, залишиться міцною та чистою. Так само, доводив Павло, і з кожною людиною: якщо забрати у неї ціль та мету, оберігати її від всіляких життєвих негараздів, заховати від можливих небезпек, то вона швидше постаріє та помре, бо без призначення її, наче міль вітрило, поточать алкоголь, наркотики та інші шкідливі звички. А якщо людина житиме активно, рухатиметься, тяжітиме до сповнення мрій, то житиме довго і щасливо. Отак само з бабусями – якщо в них забрати рух, надміру опікуватися ними, то вони швидко змарніють. Найбільше людина деградує, коли іде на пенсію, бо діти виросли, будинок збудовано, сад посаджено, всі основні життєві місії сповнені. І коли ти поступаєшся бабусі місцем у маршрутці, то тим самим зупиняєш її рух, натякаєш їй на її непотрібність чи інакшість. Як цю тканину, кладеш в підвал, де вона лежатиме й спорохнявіє. Ось така Павлова теорія. Ще він порівнював життя з їздою на велосипеді: чим швидше їдеш, тим більше балансу, а зупинишся – одразу впадеш. А коли дуже важко крутити педалі, то означає, що ти – на підйомі.

Підліток років чотирнадцяти слухав рок і з навушників було виразно долинало скрипіння електрогітар.

– Збав звук, бо оглухнеш, – смикнув його за плече дядько в чорному пальто із такою ж чорною кашиміровою шапкою, що нагадувала дзьоб індокачки.

Малий витягнув навушник і голосно, наче вже оглух, запитав:

–  Шо, шо?

– Звук скрути, а то Шуфутінского не чути, – проіронізував другий дядько.

Добре, що хоч запахів нема, як це часто буває влітку, у спеку. Пригадалось Тані, як одного разу чоловік, тримаючись за поручні сидінь, плечем притиснув при розмові телефон до вуха, відкривши тим самим велику пітну пляму, що формою нагадувала Африку і неслабо віддавала аміачною селітрою. Він то відпускав плече, то ще більше його притискав, розрухуючи "парфуми" для підсилення ароми, наче навмисно знущався над пасажирами. В такому випадку допомагає одне – вдихати ротом, а видихати носом. Цьому прийому вона навчилась у бабці в селі, коли ходила надвір в туалет, так званий «виходок».

Таня знову повернулась думками до нещодавньої розмови з Павлом. Вона вже хотіла закрити тему протистояння статей і дійти спільної згоди, тому сказала йому:

– Чоловіки та жінки відізняються, це безумовно. Навіть на фізичному рівні, цього ніхто не заперечить, ми всі різні, але водночас рівні. Ми всі надщерблені і з недоліками, і це також прийнятно. Якщо ти побачиш перед собою купу яблук і одне з них буде досконалим, таким гладким, без подряпин та зморщок, цяточок та дірочок, що ти про нього подумаєш?

– Ну що воно було скроплене всілякими хімікатами, тому не псується і ніяка мушня чи хробачня до нього не чіпляється.

– Так само ніхто й ніщо під сонцем не є досконалим, а досконале віддає штучністю та пластмасою, бо лише пластмасові яблука можуть лежати незмінно місяцями, навколо ж усе змінне, все поточене життям. Досконалість – замкнута, вона замикається в собі, нікого не впускаючи, бо не має внутрішньої потреби, адже вже самодостатня. А недосконалість постійно шукає, виглядає, чогось їй бракує і вона в цьому пошуку збагачується потрібним. Чоловіки мають недоліки, як і жінки, але треба шукати не за ними чи за тим, що нас може посварити, а за тим, що нас зближує, чим ми можемо бути корисними одне для одного, чим м навзаєм збагачуємось. Розумієш?

– А шо тут не розуміти? Правда, є свої нюанси, але...

– Японці тріснуту чи надщерблену вазу заробляють золотом, – перервала вона його, продовжуючи думку: – Тоді вона стає ще дорожчою, бо ця тріщина додає їй вартості. У них навіть ієрогліф є спеціальний – Wabi-Sabi – що перекладається як можливість побачити прекрасне в недосконалості, наприклад, в тріщині на Цар-Дзвоні, або у відсутності рук і в статуї Ніки Самофракійської. Тому й наша людська цінність полягає в наших недоліках, тріщинах, бо якщо б ми були досконалими, то не потребували би когось іншого для доповнення. Сила жінки – у її слабкості, сила кожної людини – в її слабкостях. Твої недоліки дають мені шанс для мого доповнення, так би мовити, доліками.

– Доліки-недоліки, – Павло вслухувався в її мудрі слова.  Коли б вона знала, що для нього із цими словами вона перетворюється із коханої дівчини на друга! Він уже з  досвіду міг сказати, що розумні бесіди стовідсотково притупляли