Руденко Микола Данилович - 8 книг. Главная страница.

Микола Данилович Руденко (нар. 19 грудня 1920, с. Юр'ївка, Луганський повіт, Донецька губернія, Українська СРР — †1 квітня 2004, Київ, Україна) — український письменник, філософ, громадський діяч, засновник Української Гельсінської Групи. Герой України.
Народився в родині шахтаря. Рано залишився без батька, який загинув у шахті 1927. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати Руденка Назавжди запам’ятався голод 1933. 8-ми літ через травму Микола Руденко перестав бачити на ліве око.
Складати вірші почав у дитинстві, їх друкували піонерські ґазети, був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомосу, завдяки чому в 1939 вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 в перших же боях під Ленінградом тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що Руденко буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю, але висидіти лекцію — ні, тому, демобілізувавшись у 1946, Руденко в університет не повернувся. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, шістьма медалями. Після виходу в 1947 збірки віршів „З походу“ прийнятий до Спілки письменників України (СПУ). Працював відповідальним секретарем видавництва „Радянський письменник“, був редактором журналу „Дніпро“, секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.
Микола Руденко — автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, „Вітер в обличчя“ (1955), „Остання шабля“ (1959), „Орлова балка“ (1970-і) фантастичних романів „Чарівний бумеранг“ (1966), „Слідами космічної катастрофи“ (1962), поеми „Хрест“ (1976, про голод 1933 р.).
Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949, коли під виглядом критики „космополітів“ громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від Руденка як секретаря парткому СПУ вимагали неґативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Руденко з 1950 вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. „Довго я залишався дуже партійним, – сказав пізніше Руденко в одному інтерв’ю. – Довго я залишався з глубокою вірою у велику справу комуністичної партии, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна“.
Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС „культу особи Сталіна“. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання „Капіталу“ переконало Руденка в тому, що вчення К.Маркса помилкове в самій своїй основі – у розумінні теорії додаткової вартости. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енерґією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях „Економічні монологи“, яка з’явилася в самвидаві в 1975, і „Енерґія проґресу“, у романі „Формула Сонця“.
1974 за критику марксизму Руденко виключений з КПРС, 1975 — з СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем.
На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення „Міжнародної амністії“. 18.04.75 заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник Другої Світової війни.
Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому — березні 1976 шахрайським чином примусово піддали психіатричній екпертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили в психіатричку.
Після консультацій з П.Григоренком, О.Мешко, О.Бердником, Л.Лук’яненком, І.Кандибою, О.Тихим, М.Матусевичем, М.Мариновичем, Н.Строкатою 09.11.76 на квартирі А.Д.Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де обголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Того ж вечора квартира Руденко на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. О.Мешко, яка ночувала в квартирі разом з дружиною Миколи Руденка Раїсою Руденко, була поранена в плече. Так КДБ „відсалютував“ на честь створення УГГ. Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі „Типові порушення прав людини“ були дані про голод 1933 р., про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських полів’язнів.
23-24 грудня 1976 у Руденко був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 05.02.77 Руденко заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і Олекси Тихого. (Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Ю.Орлова, Руденко і Т.Венцлову дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Ґенерального прокурора СРСР Р.Руденка та Голови КДБ Ю.Андропова).
Суд відбувся 23 червня – 1 липня 1977 в „ленінській кімнаті“ контори „Змішторгу“ в м. Дружківка Донецької обл., на що „були процесуальні підстави“ — О.Тихий народився і жив поблизу. З контори зняли вивіску. Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Руденко колись захищав від звинувачень у „космополітизмі“.
Руденко був засуджений на 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. засланя за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденко кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу „Енерґії проґресу“ у вироці сказано, що праця „має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад“. У ній Руденко „робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду – комуністів“. „У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад“. Нема у вироці й доказів, що Руденко ставив за мету підірвати радянський лад.
Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Миколи Руденко — усього 17 назв.
Микола Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (сел. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Руденко не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 етапували в ВС-389/36, що в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.
05.05.78 Раїса Руденко провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві, тримаючи в руках гасло: „Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руденка!“. За активну діяльність в УГГ і захист Р. 15.08.81 вона була заарештована і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 р. таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії.
За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Руденко часто кидали ШІЗО і ПКТ. Начальник табору сказав: „Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи“. Змінивши групу інвалідности на 3-ю, адміністрація послала Руденко на тяжку роботу.
05.03.84 Руденко відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Звільнені з заслання грудні 1987, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Руденко з дружиною виїздить у кінці 1987 до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях „Свобода“ і „Голос Америки“. 1988 позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки.
1988 Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденко „Українцем року“ – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Член ПЕН-клубу. 1990 обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка 1990р.
У вересні 1990 року Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.
1991 осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.
1993 за роман „Орлова балка“ Руденко присуджена Державна премія ім.Т.Шевченка в галузі літератури. 1996 за великий вклад у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Руденко нагороджений орденом „За заслуги“ III ступеня.
Микола Руденко був членом Етичної комісії Української Республіканської партії. З 1997 – член Республіканської Християнської партії.
1998 вийшли головні праці життя - книги Руденко „Найбільше диво – життя. Спогади“ та „Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії“.

Збірки поезій
1947 — З походу
1948 — Незбориме плем'я
1948 — Ленінградці
1949 — Поезії
1952 — Мужність
1952 — Світлі глибини
1954 — Переклик друзів
1956 — Поезії
1968 — Всесвіт у тобі
1977 — Я вільний. Поема.
2003 — Пером із янгольського крила: Поезії
Проза і публіцистика
Руденко М. Д. Вітер в обличчя: Роман. — К.: Рад. письм., 1955. — 440 с.
Руденко М. Д. Остання шабля: Роман. — К.: Молодь, 1959. — 574 с.
Руденко М. Д. Біла акація: Оповідання та нариси. — К.: Рад.письм.,1962. — 207 с.
Руденко М. Д. Чарівний бумеранг: Космологічна феєрія. — К.: Молодь, 1966. — 273 с.
Руденко М. Енергія прогресу. — К.: Молодь, 1998.
Руденко М. Енергія прогресу. — Тернопіль: Джура, 2005, 412 с.
Руденко М. Заграва над серцем. — К.: Укр. письменник, 1999. — 155 с.
Руденко М. Д. Ковчег Всесвіту: Футурол. роман. для серед. шк. віку. — К.: Веселка, 1995. — 206 с.
Руденко М. На дні морському. Трагедія. — Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1981. — 74 с.
Руденко М. Найбільше диво — життя. Спогади. — Київ-Едмонтон-Торонто: Таксон, 1998. — 559 с.
Руденко М. Д. Орлова балка: Роман. — К.: Молодь, 2002. — 352 с.
Руденко М. Прозріння. — Балтимор-Торонто: Смолоскип ім. В.Симоненка, 1978. — 366 с.
Руденко М. Д. Син Сонця — Фаетон: Науково-фантастич. роман. — Тернопіль: Джура, 2002. — 340 с.
Руденко М. Д. Хрест: Поема. — К.: Смолоскип, 1996. — 59 с.
Руденко М. Найбільше диво — життя. — Київ: Кліо, 2013.