Апанович Олена Михайлівна - 3 книг. Главная страница.

Олена Михайлівна Апанович (* 9 листопада 1919, Мелекес — † 21 лютого 2000, Київ) — український історик, архівіст, письменниця. Член Спілки письменників України з 1991 року.
Народилась 9 листопада 1919 року в місті Мелекесі Симбірської губернії (нині місто Димитровград Ульяновської області, Росії). Її батько був залізничником, білорусом за походженням, мати — з польського шляхетського роду. Через специфіку батькової роботи сім'я постійно змінювала місце проживання: Бєлгород, Суми, Харків, Харбін (у 1929–1933 роках батько працював головним ревізором Китайсько-Східної залізниці), знову Харків.
У 1936 році закінчила в Харкові середню школу й вступила до Всесоюзного комуністичного інституту журналістики в Москві. У зв'язку з його ліквідацією продовжила навчання в Харківському педагогічному інституту (факультет російської мови та літератури, який закінчила 1941 року).
Під час німецько-радянської війни евакуювалась у Південний Казахстан, потім переїхала до Уфи, де у 1942–1944 роках працювала кореспондентом та інструктором вузлового радіомовлення Башкирського радіокомітету.
1944 року повернулась в Україну (до Києва). У 1944–1950 — наукова співробітниця, старша наукова співробітниця, начальниця відділу давніх актів ЦДІА УРСР (Київ). У 1951 р. взяла участь в археологічних експедиціях по місцях колишніх Запорозьких січей, затоплених згодом рукотворним Каховським водосховищем. У 1945–1948 роках — аспірантка ЦДІА УРСР. У 1950 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Запорозьке військо, його устрій та бойові дії в складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768–1774 років». У 1950–1952 роках — молодший науковий співробітник, з 1956 року — старший науковий співробітник в Інституті історії АН УРСР.
У 1972 році була звільнена за політичні погляди. Формально «за скороченням штатів», але 1994 року поновлена на роботі як така, що звільнена «за політичними мотивами». У 1972–1986 роках працювала у Центральній науковій бібліотеці АН України старшою науковою співробітницею відділу рукописів. Впродовж цих років займалася вивченням української рукописної історичної книги XV–XVIII століть. Оскільки в Україні її праці не друкували, публікувала їх у Москві, Ленінграді, Вільнюсі, Таллінні. Виявивши в фондах бібліотеки матеріали першого президента ВУАН академіка Володимира Вернадського, на їх основі написала й опублікувала 20 статей і монографію.
У 1987–1991 роках — заступник вченого секретаря Комісії АН УРСР з розробки наукової спадщини Вернадського. У 1988 році була нагороджена срібною медаллю ВДНГ за підготовку ювілейних експозицій виставок Володимира Вернадського в Москві та Києві.
З 1986 на пенсії, але продовжувала працювати, брала активну участь у науковому, громадському і культурному житті України. У 1998 році видала монографію -першу працю про Чортомлицьку Січ, яка до сьогодні залишається єдиною науковою студією в українській історичній науці про це козацьке утворення. Займалася дослідженнями з військової історії та історії мистецтва («Збройні сили України 1-ї половини XVIII ст.», «Культура козацтва», «Розповіді про запорозьких козаків»).
Померла 21 лютого 2000 року. Похована на Байковому цвинтарі в Києві (ділянка 49а).

Джерело: Вікіпедія