Микола Аркас
Історія України-Русі

том 2, частина 1.
ПЕРІОД ТРЕТІЙ
ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ (1340-1654)

На північ від Галицько-Володимирського князівства, з давних-давен жила по лісах та пущах, по річках Німану та Двині і понад Балтицьким морем ціла семя литовських племен. Се були: Литва справжня, Жмудь, Пруси, Ятвяги, Корсь, Жемгала, Летигола. Литовські племена, так само як давня Русь, були поганської віри. Не мали вони великих городів, а жили по пущах невеликими хуторами. Правили тими племенами „кунігаси" (князьки). Поки сусідами їхніми були тільки Русь та Поляки, то, бувало, нападуть на них, поруйнують близчі до них литовські землі, наложать невелику данину, та й підуть собі. Не те сталося, одколи на початку XIII віку зявилися у них нові сусіди - Німці з їх лицарськими брацтвами, чи „орденами". Сі брацтва (Ливонське та Тевтонське) піднімали на них великі походи і малою даниною не вдовольнялися; що-весни вони, в-купі з прихожими до них чужинними лицарями, ходили хрестовими походами на дику Литву, силою вихрещували народ, підбивали литовські племена (перш за все Прусів, Ятвягів, Жмудь), а людей повертали у своїх підданих; у Литві їм легше і безпечніше було здобути собі лицарської слави, ніж шукати її десь по Сірійських (азіяцьких) палючих пустинях, у небезпечній боротьбі із Турками та иншими „невірами".

Мендовг

Але як раз в першій четвертині XIII століття виступає серед литовських князів одважний і хитрий Мендовг, що зумів розширити свою власть над усіма литовськими землями (крім диких Ятвягів): усі инші литовські князі стають його підручними. Сей Мендовг пригорнув до себе й сусідні руські дрібні князівства в так званій Чорній Руси - над річкою Німаном, та й з білоруських земель де-що було вже під рукою Мендовга; з українських земель слухалася його Турово-Пинська земля. Важко було Мендовгови правити своїм молодим князівством: прилучені землі руські намагалися знову вибитися з-під його руки, а дрібні князі литовські не хотіли терпіти власті Мендовга. Як розумний і хитрий князь, він бачив, що й одні, і другі шукають собі помочи або у Данила Галицького, або у Ливонських лицарів. То, щоб прихилити до себе Данила, оддав синові його Романови частину Чорної Руси, а з другим його сином, Шварном, одружив свою дочку. А щоб поєднатись з орденом Ливонським, він перейшов на христіянство і поступився для ордену де-якими сумежними з ним землями. Але більш поширити свою власть в руських землях йому не пощастило: року 1263 змовилися на нього литовські князі і вбили.

По смерти Мендовга розпочалася між князями литовськими, ворогами Мендовга, завзята боротьба, поки великим князем литовським не став син Мендовга Войшелк. Войшелк не мав охоти до князювання і передав (десь в році 1267) Литовське князівство Шварнови Даниловичу. Але з того нічого не вийшло, бо незабаром і Войшелк і Шварно померли, і велике князівство Литовське переходить в руки иншого литовського князя - Тройдена. Сей князь княжив з десять літ, але нічого особливого не вчинив.

Витень

Аж коли на Литві зявився новий рід великих князів, під литовську руку дужче починають переходити руські землі. Новий рід розпочав „король Путувер". Син його Витень став Великим князем Литовським. За нього під Литвою були вже не тільки Чорна Русь та мало не вся Кривицько-дреговицька земля (з Полоцьком та Витебском), але й Турово-Пинська земля, Берестейсько-дорогичинська (обидві українські) та ще „земля Деревська" (частина київських земель).

Гедимин 1315-1341

У 1315 році Витень помер, і Великим князем Литовським стає брат його Гедимин, дуже одважний і розумний князь; він зміцнив і поширив свою державу не тільки войнами, а й поженивши своїх синів на князівнах руських. При кінці його життя більшість великого князівства Литовського була з білоруських земель. Гедимин намагався поширити свою державу і на північ, здобув був Новгород та Псков, але тут стрівся з таким самим змаганням Івана Калити Московського і покинув свої заміри. Щоб лучче оборонятись од німецьких орденів, він оддав свою доньку за Казимира, короля польського, і се був спільник йому проти Німців.

З українських земель за Гедимина під Литовську руку перейшла, певно, й решта Київської землі. Литовське правительство свідомо почало збірати руські землі. Гедимин сам писався: „Король Литовський і Руський".

Гедимин нікому не боронив держатись своєї віри або переходити на христіянство: половина синів його були христіяне; у самій Вільні (Гедимин вибудовав її й зробив столицею) були православні і католицькі церкви, але сам Гедимин до смерти держався своєї поганської віри. Він загинув у 1341 році під час облоги одного замка німецьких лицарів; там його вбито з рушниці, що тоді тільки-що появилися в західній Європі.

З семи синів Гедиминових згадаємо таких: Ольгерд (сидів у Вітебському князівстві), Любарт (князь Галицько-волинський; був жонатий на доньці Юрия II), Явнут (наймолодший, сидів у Вільні) і Кейстут (на Жмуді; правдивий Литвин).

Почнемо з Любарта, князя Галицько-волинської держави.

Як вже згадувалося, Любарта покликали на Галицько-волинського князя галицькі бояре, отруївши Юрия-Болеслава, і таким способом велика частина колишньої Руської держави перейшла під вдасть литовського княжого роду. Ніхто в Галицько-волинському князівстві проти сього не змагався, бо всим порядкували тоді бояре. Вони й тепер, покликавши нового князя, посадили його на Волині, а Галичиною правив боярин Дмитро Дедько. Сього не могли стерпіти Польща та Угорщина (обидва князі - кревні Юрия-Болеслава) і увесь час простягають руки на Галицько-волинські землі. Особливо старався король польський Казимир - безнастанно ходив походами на Галичину то сам, то з Угорцями. Найраніш пощастило йому підбити під свою власть Сяніччину, підкарпатський західний клин Галичини (теперішня Лемківщина), а року 1349, напавши несподівано на Любарта, опанував він головнійші руські замки, як от Белз, Берестє, Володимир. На поміч Любартови прийшли його брати, і вони одбили у Казимира Волинь, але вся Галичина (землі Люблинська та Львівська) осталася назавжди вже під Польщею, а трохи згодом (р. 1377), по смерти Казимира, прилучено було до Галичини ще й західню Волинь (Холмсько-Белзську землю).

Ольгерд 1345-1377

Другий Гедиминович Ольгерд став великим князем року 1345. Тоді на Литву насунула страшна хмара - у Прусію зїхалася велика сила спільників: Чехів, Угорців, Німців, щоб весною іти великим хрестовим походом на Литву. Бачучи се, найрозумніший з братів Ольгерд і найхоробріщий Кейстут, склали між себе спілку, скинули нікчемного Явнута з великокняжого стола, і він утік у Москву, а великим