ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Александр Юрьевич Шишонин - Медицина здоровья против медицины болезней другой путь. Как избавиться от гипертонии, диабета и атеросклероза - читать в ЛитВекБестселлер - Борис Львович Орлов - Сын Сталина: Рокировка. Сын Сталина. Джокер Сталина - читать в ЛитВекБестселлер - Александра Борисовна Маринина - Казнь без злого умысла - читать в ЛитВекБестселлер - Макс Алексеевич Глебов - Рубеж атаки - читать в ЛитВекБестселлер - Александра Борисовна Маринина - Последний рассвет - читать в ЛитВекБестселлер - Сайен Бейлок - Мозг и тело. Как ощущения влияют на наши чувства и эмоции - читать в ЛитВекБестселлер - Ирина Муцуовна Хакамада - Дао жизни: Мастер-класс от убежденного индивидуалиста - читать в ЛитВекБестселлер - Эрих Фромм - Искусство любить - читать в ЛитВек
ЛитВек - электронная библиотека >> Ірена Ігорівна Карпа >> Современная проза >> Ґанеша і синкопа
www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Ірена КАРПА


Іанеша і Синкопа


1. Збиральник чорно-білих знимок.



В вікно йому бив післяобідній дощ.


- Як завжди.


Як завжди у сезон дощів. Рівно чотири місяці, живучи в тропіках, ти, хоч-не-хоч, а мусиш бігати забирати недосушену білизну з двору, бо не буде тому сушінню кінця і краю. Маркіян із грюкотом закрив вікно. Знову хтось із України розпачливо дзвонив йому на мобільний – Маркіяну було байдуже. Він натискав кнопку “Сanсel“.


Задумана картина не вдавалася. Він пробував знову і знову, перебирабчи фарби і пензлі, розмащуючи кольоровий бруд на склі і вимащуючись у нього сам.


- Фак. Фак... Де ж ти, в біса, ховаєшся? – то він питався в оголеної жінки, що своїми грудьми глузливо позирала на нього з його горепашного полотна. Жінка посміхалася власне грудьми, бо очей їй Маркіян не вділив – мальована частина починалася лише від носа.


- Жінка з самим лише ротом... Жінка, що бреше. – власне, так і мала називатися Маркіянова картина.


Знадвору почулися звуки трохи розлаштованих ґітар і чогось, що нагадувало маракаси й тамбурини.


- І коли я вивчу їхню мову, холєра? Брак мотивації, курва. Як і брак музичної освіти. Е-ле-мен-тар-но-ї. – Маркіян, замислившись, облизав брудного пензля й, оговташись, хутко сплюнув маслянисту гидоту. Дивним чином плювок потрапив на його полотно. Прямісінько туди, де мав бути – чи вже й був, згідно з ескізом, - сосок його мальованої панни.


- Доброго дня! – привіталися вуличні музики й завели одну зі своїх післяобідніх нібито фолкових пісень.


- Доброго дня... – Маркіян якось туманно дивувався, чому це вони ходять під таким диким дощем і не бережуть інструменти. Погляд його розсіяно блукав між якоюсь яскраво-червоною хустинкою на шиї ґітариста і його, Маркіяновим, бульбастим плювком на грудях мальованої. Відтак він жестом запросив музикантів зайти під дашок до нього в майстерню. Вони ступнули кілька кроків до Маркіяна, співаючи й роззираючись водночас. Один із музик – той, що трусив маракасом, - нагло втупився в незакінчене полотно. Маркіян аж навіть був відчув якийсь сором за наготу своєї жінки, але тут же колишня злість до неї зайняла своє місце і тепер він уже мало що не цідив крізь зуби:


- Нате, подивіться на неї. Бачили таку шльондру?


Втім, інтерес музиканта до оголеної натури був цілком виправданим – у його мусульманській країні цензура звідусіль нещадно вирізала все, що хоч трохи десь відстовбурчувалося чи випирало.


Маркіян запхав руку до кишені й, напорпавши там кілька монет, із подивом засвідчив свою ерекцію.


- Дуже дякую, - простягнув він гроші музикантові із маракасом. Той нарешті віддер свої очі від картини і якось – так здалося Маркіянові – насмішкувато глянув на художника.


- Жива! – сказав він і повернувся до виходу.


- Що? – Маркіян перепитав, бо не був певний щодо вірності свого перекладу. Музикант обернувся:


- Вона. Жива.


- А... – не знати чого, з розумінням протягнув Маркіян. – Ага... Дякую. Доброго вам дня!


Тим часом дощ ушкварив іще сильніше. Маркіян подумав, що якби він малював аквареллю, то зараз же виніс би свою картину надвір, щоби дощ розмивав це тіло, як хотів.


- Тільки так уже робили. Тисячу раз так робили до мене. А ще у мене олійні фарби...


Маркіян роззирнувся по підлозі, щоби знайти помаранчевий колір для задуманого мазка, як раптом його погляд натрапив на невеличке бляшане пуделко з традиційним яванським орнаментом.


- А це чиє? Такого в мене не було... – Маркіян підняв скриньку із землі і спробував її відкрити. Кришечка у місцях, де вона стикалася з основою, трохи поіржавіла, тож відчинити свій ящик пандори Маркіян спромігся не відразу.


- Ні, звісно, те, що, я роблю – не надто ввічливо. Не можна зазирати до чужих речей. Але якщо вже ці речі в мене вдома... Ну. А раптом там бомба? – Маркіян розмовляв сам до себе, коли клята кришечка, лунко квакнувши, нарешті злетіла і гримнулася об підлогу. Вміст скриньки спершу розчарував Маркіяна: якась купка старих любительських знимок. Може, й не таких уже старих, але чорно-білих і пожовклих від надміру вологи. Знимки трохи позлипалися між собою й Маркіян намагався щонайобережніше їх розділяти. Ось сфотографована голова Будди на чиємусь столі, ось дівчина на велосипеді смішно задирає широчезну рябу спідницю, ось старий місцевий дід затягується місцевою вбивче-міцною сиґаретою, тут просто сімейка якась із серйозними, “до фотоґрафії”, мінами вишикувалася в традиційному яванському одязі, а тут ось зняті селяни за святкуванням врожаю. Маркіян неквапно розглядав знимку за знимкою, аж поки не дійшов до останньої, що ніяк не хотіла відліплятися. Нарешті Маркіян подолав і її. Те, що було на знимці, спершу залишило його байдужим, потім змусило вдивитися пильніше, а вже за мить лице Маркіянове горіло і він божевільно водив очима від цієї знимки до своєї картини. На знимці не було нічого особливого. На тлі якоїсь чи то придорожньої забігайлівки, чи то крамнички, стояла молода азійська жінка, дуже нейтрально вбрана і з дуже нейтральною посмішкою. Таку на вулиці Маркіян ніколи б і не помітив, але тепер щось невідоме змушувало його кров шалено ганяти по венах і стукотіти у вухах. Простоявши отак із відкриим ротом ще якийсь час, Маркіян туманно збагнув, що на знимці і є та сама жінка, котру він так безнадійно намагається передати фарбами і пензлем.


- От так-так... – зрештою оговтався він, - чи ж я здурів від цих дощів? Чи від тропіків мене повело? Пес його знає... Треба повертатися додому, чи що... Але ж.


Але перш, ніж і думати про поверенення, Маркіян мусив знайти цю жінку, з фотографії. Чи то пак, двох жінок – одну зі знимки, іншу – з картини. Не довго думаючи, він поскидав у торбу своє малювальне причандалля, обгорнув свіже полотно більше-менше чистою рядниною і, прилаштувавши все біля керма, сів на мотоцикл. Знимку Маркіян не зовсім благоговійно запхав у задню кишеню джинсів.


Він вирішив, як колись то вже робив у ранній юності, просто сісти на байк і тримати курс на захід сонця. Тоді, років із шість тому, начитавшись Керуака вкупі з Міллером, наслухавшись Іґґі Попа вкупі з DOORS, врубавши канонічне „Riders on the storm“, Маркіян далеко не заїхав. Зупинившись кілометрі на стодвадцятому в селі на ночівлю, хлопець потрапив у неоднозначну пригоду. Видершись на горище, як йому здавалося, закинутої хати, примаскувавши внизу свого мопедика якимось мотлохом, він хутко заснув. Одначе зовсім скоро – хоча він не зовсім був певний, відбувалося те насправді чи вві сні – до нього нагодилася відвідувачка. Горище було темним, як смертний гріх, і про те, що гостя була жіночої статі, Маркіян узнав лише