4
- Моє ім’я Пенелопа Вейтс, - цю фразу я тренувала ще за 20 км до їх заправки. Правильний оксамитовий тембр, грудний реґістр і все таке. Мудаки, так і не прореаґували. Видно, в них тут інші еротичні коди. Ну, розберемося. Так чи так, ім’ячко вийшло кумедне. Каламбуристе.
- Калом бур, а тєлом бєл... – Вставляє той, що Юрко. Роксолані те здається смішним. А вона-таки крокодилка, хоч і близнючка моя. Ну то таке, бо хто їй винен, що вибрала собі, те й має. Нащо, спитати її, було...
- А ти товаріща назовсім... то? – Втручається вона.
- Ну ти й дурепа... – (То я зовсім тихо). – Нє, на годинку-дві. Красунчиків не мочимо.
Той, що Юрко, присвистує. А йди ти на фіґ. Обоє валіть нафіґ. Цікаво, як його звати. Хоча що там цікавого. Торс у нього цікавий. (Пенелопа згадує, як її очі ковзали площиною від лінії його сосків до низу живота, перекресленого шрамом від апендицитної операції. – ВСТАВКА КОМІКСА А-ЛЯ ЖУРНАЛ “Cool” ГЕРЕЛЮКА РОЗМАЛ)
- А все-таки, як то починалось... – кажу я.
- Ти помніш, как всьо начіналась... – гундосить Роксоляна. – А розкажи мені, як ти ету суку кєтчупом облила!
- Слухай, та історія вже стала класикою. І, à propos, не я її перша придумала.
- Ага, в американських фільмах в дєцтві ми таке бачьили, тільки я думала, шо я такоє здєлаю, а не ти. Тобі ж тіпа всьо пофіг було.
Я мовчу.
- Ну як там було? Заходиш ти на їх свадьбу, тіпа всі бухають-веселяться. Ну, культурно так, синок всьо-такі пасольський.
Депутатський. Але я мовчу.
- А ти шо наділа? Тіпа чорне плаття на тонких бретелях, декольте, що всі там в шоці, да?
Червоне. Як подальший кетчуп. Від Сен-Лорана. Глухе і закрите, але настільки виразне, що всі і справді повсиралися. Я далі мовчу. Роксоляна продовжує, той, що Юрко, порозвішував вуха.
- А вона така банальнєнька дєвочка, да? Ну, тіпа, пляття дороге, но вона ж низенька і пухла, так шо й каблуки не помогли.
Та ні, виглядала наречена досить пристойно. Зростом і я не вища. А вона така... класична лемківська дівчина. Все її Дзвінкою хтілось назвати. От тільки животик там, певно, вимальовувався з-під сукенки.
- А подарок ти їм теж нічо задєлала!
Спочатку була ця смішна ідея з бомбою. А що – общаги КПІ від мене недалеко, там за помірну ціну і грамчик кокаїну зроблять тобі любе кіно. Але потім я подумала, що на фіґ треба сидіти потім. Вже ліпше зробити маленький скандал для преси: і про екс-коханого потриндять, і мене каку-бяку „позором клеймануть”. Моєму іміджу божевільної еротоманки топ-моделі таке не завадить. Однаково ж всі думають, що у моделей мізки рампою випалено.
- І кєтчюп ти прікольно в сумці пронесла!
Це вже точно. Охоронець подивився на мене, як на йобнуту, відтак, собака, просік, що в мене сукня від Армані, і подумав, дебіл, що то так модно. Пляшка того кетчупу зручною такою була, пластмасовою. Пулялась далеко. Старий польський кетчуп. Торба терміну придатності. Тепер таких не роблять.
- А шо, вони потім подумали, що в тебе пушка? – Сто сорок п’ятий раз питає Роксоляна.
- Угу. – Напівмовчу я. Все-таки, кайфово згадувати, як я тоді підійшла до нього, поцілувала – майже! – в самі вуста калинові (пес їх знає, які вони там у нього насправді, пізнати того так і не вдалось... Поки що). Обійняла. Відтак із молодою та ж фігня. Відходила акуратно назад, щоби й інші гості приклалися вустами до святині. А тоді, зайнявши зручне положення, дістала свій кетчуп „Помідоровий”, і, трішки прицілившись, безсовісно зіпсувала весільну сукенку за 2000 доларів. Ай-яй-яй.
- Ну тебе хоч не били? – О, а цим от Роксоляна цікавиться вперше.
- Нє-а... Спочатку схопили, кіпіш почався, баби верещать. А тоді хтось – чи й не мій прекрасний принц? – каже: „Так це ж не кров. Це кетчуп!” Мабуть, єдиною особою, що до кінця в те не повірила, була сама молода. Я вже боялася, як би вона зі страху не вмерла. Так, бідолаха, в свою кров повірила, що вже їй замалим стигмати не відкрилися... А я сказала: „Це був жарт, folks. Не треба було псих. неврівноважених на весілля кликати. Може, в мене невротична реакція на біле?” І тоді ця сука, знаєш, вчинила істино по-жіночому. Вона сказала тим своїм уродам, що мене тримали: „Тримайте її!” А тоді підійшла до столу й взяла звідти пляшку з кримським, якщо не закарпатським, вином. І вилила на моє нове вбрання від Ніни Річчі. І знаєш, Роксі, все можна їй було пробачити, але як може кобіта мати такий ганебний смак до вин?!! Кагор! Бе!!! Він же бридотно солодкий!!!
Я, Роксоляна і той, що Юрко, зображаємо напади рвоти і дико регочемо. Чувак зі шрамом на животі мирно лежить у відключці.
- Слухай, а як оце звати? – Питаю в того, що Юрко.
- А, яка різниця! – Підігрує типу.
- І справді, яка. Можна йому щось придумати. Хай буде...
- Джоном. Чи Пеном. А ліпше Діком. Або Пріком. – Роксолана як завжди. Хоча ні, лексика для неї трохи заскладна.
- Сьогодні що? – Питаю я.
- Тобто, „що”?
- Який день тижня?
- Четвер. – Той, що Юрко.
- Кривавий четвер... Гм. Я назву його Четвер.
- Тарантіно?
- Ні, Іздрик.
5
„Піду ліпше покурю. Природа тут охєрєнна-таки. Боже, яке маскулінне сприйняття дійсності, ги-ги. Але ж фіґ там, c’est pas ça... Вся ж ця мурня почалася з весілля, ех, жаль, що не мого... так би я, може, й не була зараз тут, в цій дір... Ні, тут-таки кльово. І хлопчик так нічо’, враховуючи мій спермотоксикоз. Тільки щось він, собака, не сильно ведеться на мене. А подумати тільки – ще рік тому я була найліпшою моделлю східної Європи! Хоча в цій сраці ґламурних журналів і в очі не бачили. Стоп, чого це я, stupide salope, вийо’ сама перед собою? Я ж ніколи особливо й не бувала у попсових виданнях, так лишень, пара рекламних роликів... хоча в цих Карпатах і телевізори рідкість...
М-да, то весілля платонічної любові, як воно всьо в житті. Весіллям же все і закінчилось, іншого коханого, щоправда, ги-ги. Нє, тоді все вийшло значно кручє, з справжнім пістолетом. Приперлась тоді у то Тампере, сраку світу, ще мрачніше, ніж тут. Кльово би й кіно про то зняти... Типу, йде вечірка, тупуваті європейці п’ють свої смішні спиртні напої, доливаючи до віскі содової, а до коньяку соку. Бе. Раптом біля входу чується постріл. Всі затикаються. До залі спускається (то в підвалі заля була) дівчина у довгій вузькій чорній сукенці (кажись, я на