Богуміл ГРАБАЛ ЗДИЧАВІЛА КОРОВА Оповідання

У нашій місцевості всюди повно бездомних собак — собак, що їх повикидали з машин, і тепер вони цілими днями просиджують біля заправки чи місць відпочинку в лісі й дивляться на кожного водія, що вирішив зупинитися: чи не його це часом хазяїн? Але власники цих псяюк не зупиняються, щоб пригорнути до серця свого вірного песика, ні, вони радше зупиняться, щоб викинути з машини ще одного й швидесенько дременути геть — тож різних псяюк у нашому лісі доста. Це й на дорозі видно, бо ці пси навчені, що на господаря треба чекати там, де тебе залишено, як то буває, коли хазяїн іде купити молока, чи хліба, чи газету, коли тільки легенько прив’язує песика до ручки й за кілька хвилин повертається. Собаки, які чекають свого хазяїна, завжди найтихіші, але невдовзі починають роззиратися навсібіч, заглядати у вікна крамниць: а чи не йде вже господар? Ну та й у місті часто побачиш: стовп, а до нього прив'язана вівчарка, і сидить вона там і до обіду, і після обіду, і все дивиться на двері магазину — чи не вийде хазяїн? Так кожна псина походжає туди-сюди й чекає, коли вже нарешті з’явиться його власничок і він знову буде зі своїм паном-господарем удома — і вони в години тиші без кінця святкуватимуть потаємний зв'язок між господарем і його собакою. Собаки бігають часто й трасою, і щойно загоряються фари й починають сліпити рефлектори, коли машина пригальмовує, псяюки відразу ж підбігають, тішачись, що це вже очі їхнього господаря, але колеса вантажівок не знають жалю — розпластають пса, ніби пляцок, і стане з нього доріжка, килимок перед ліжком; і так поки доїде чоловік від нас до Праги, зустріне дорогою таких десять, а то й дванадцять розкатаних по асфальту собак, чи радше їх удвічі збільшених пласких зображень, з яких будь-хто з водіїв може зчитати, якої породи був той чи інший вірний і нещасний чотирилапий. І от один такий собацюра, мабуть, удома спав на соломі, тож і в нас улігся у корівнику, а коли доярки прийшли в хлів годувати худобу, подумав, що це йде його хазяїн, його пан-господар, але, побачивши потім, що це хтось чужий, почав гарчати, очевидно, стеріг ту солому, на якій спав. От і довелося мені, оскільки я якраз ніс службу і отримав повідомлення, що в корівнику на соломі прилаштувався підозрілий собака, піти туди й зі службового пістолета його пристрелити. Коли я прицілився, він став на задні лапки, а передніми просився, щоб я в нього не стріляв, щоб залишив його жити, бо йому треба йти й знайти свого господаря, свого повелителя. Після другого пострілу він сконав, і його відразу ж понесли білувати, бо в нашому селі печеня із собачатини вважається делікатесом — та, зрештою, це правильне й найгуманніше рішення: якщо у собаки немає господаря, то треба пустити його на печеню, як це роблять наші бригади дорожників: вони кожного приблудного собаку забирають до себе, зграї собак потім ходять за ними в магазин чи супроводжують їх до пивбару — і ці робітники гарно з ними поводяться: віддають їм те, що лишилося від обіду, чи куплять їм цілии ящик молока — не сказати, щоб вони дуже любили песиків, але вгодований собака — смачніший, а якщо ще й молоком підживлювати, то м’ясо буде куди ніжнішим. І так вони собі щотижня тихенько вбивають одного песика ударом труби по носикові, потім оббіловують і запікають. Інколи, звичайно, і двох песиків на тиждень, і ніхто не має права тримати через це на них зла, тому що кого й справді варто було б влупити трубкою по носі й здерти з нього шкуру, так це з господаря, який викинув свого псяюку з машини. Одначе! Коли я стріляв у цього собацюру на соломі, перелякалася одна корова, ялівка, красуня звідкись аж з Мекленбурга, так от вона відірвалася й посунула прямісінько на мене, бо я стояв у дверях із пістолетом. Я заледве устиг відхилитися, як корова промчала повз мене, немов бик на кориді — повз тореадора, і я відчув, як вона обтерлася м'яким боком мені об форму й об відзнаки, які я ношу на грудях, і, задравши хвоста догори та вирячивши від страху очі, мекленбурзька корова перескочила через огорожу навколо корівника й зникла в лісі. Я розпорядився, щоб фуражири йшли її шукати, але куди там: хіба знайдеш корову в керських лісах! Це як шукати голку в копиці сіна! Через місяць на корову наткнулися грибники, але я такого страху нагнав їй своїм службовим пістолетом, що, уздрівши людину, вона знову задрала хвоста й, продершись крізь молодняк, утекла, мов ударена мішком з-за рогу. Тепер нашими лісами пересувалися не тільки бродячі собаки, а ще й корова, здичавіла мекленбурзька ялівка, така — метрів п’ять у довжину. Я й кажу: ось восени в нас будуть лови, ну то що ж, я скличу мисливців, бо й сам мисливець — дійсний член нашого клубу мисливців — і застрелимо корову, якщо тільки зможемо її вистежити, звісно, тому що здичавіла корова може й напасти на людину, а людина — це міра всіх речей не тільки у філософії, а й у реальному житті, а сьогодні й поготів, коли ми з іншими товаришами стоїмо на варті соціалізму й захищаємо його від ворогів, навіть якщо цим ворогом виявляється здичавіла корова. Тож у домовлену суботу ми приїхали на колгоспному тракторі — з того колгоспу, звідки й утекла корова, — на місце, скупчилися роєм і ходили так, аж доки не вистежили здичавілу мекленбурзьку ялівку. Оце вже було завдання для нас, це вже була справа для повноправних мисливців — полювати на великого звіра, важкого як два олені, на важелезну, немов десять косуль чи сім муфлонів, ялівку, і не на якусь там спокійну свійську корову, а на здичавілу, як це й має бути — це ми так востаннє тут пристрелили лося, який сюди приблудився звідкись аж із Польщі, лося, який тричі нападав на машини на дорозі, і ось цей лось з рогами як ковші скреперів, якими копають придорожні кювети, так він взяв на ці роги три машини й підняв їх, сам при цьому тільки легко поранився, і завиграшки скинув у придорожну канаву три легкові автомобілі прямо на ходу. Здичавіла корова крутилася на місці й хотіла напасти на нас, але потім передумала й побігла геть з лісу, на велику галявину, але там їй назустріч ішов із мисливською рушницею Карел — чудовий стрілець, правда, кульгавий, але на нього можна було покластися: якщо вже ялівка наблизиться до нього на рушничний постріл, то Карел її точно покладе, навіть якщо ялівка надумає нападати. А трактор їхав за нами, ніби пересувне укріплення: ну бо раптом що — ми повистрибуємо на причіп, як ті гусити, спадкові гени й довгі руки яких аж із самого середньовіччя втілилися в нас; далі ми оточили корову на цій поляні — вона форкала й тупотіла, майже впала на коліна, щоб вибрати, на кого їй напасти, і потім вирішила помірятися силами зі старим Курелом, який,