Лорер попросив дати час подумати, а

потім відкрив «все, що мене стосується» начальникові штабу 2 армії генералові П. Д. Кисельову, а

потім і О. І. Чернишову, який дав йому письмові запитання. Після прочитання відповідей

Кисельов заявив декабристові: «Ви ні в чому не зізнаєтеся», після чого його відпустили додому, а

наступного дня повезли до Петербургу.

Насправді ця історія була драматичнішою: 24 грудня Лорер написав відповіді, в яких заперечував

свою приналежність до товариства; 25 грудня йому влаштували очну ставку з Майбородою,

свідчення якого він спростував, проте потім попросив дати час на роздуми, після чого зізнався, що

був членом таємного товариства, але давно вже хотів з нього вийти, оскільки відчував себе дуже

«м’якосердим» для такої справи, і написав нові просторові відповіді, в яких все ж таки

продовжував заперечувати більшість свідчень Майбороди, і того ж дня одержав ще додаткові

запитання і був відправлений до Петербургу, ймовірно, 26 грудня.

Змальовуючи подальший хід слідства, Лорер умовчує про написання ним двох листів до Комітету,

в яких він виправдовувався, писав, що давно відійшов від товариства і просив прощення; про очну

ставку, яку він мав з Г. Канчіяловим.

Внаслідок цього його поведінка виглядає стійкішою, ніж це було в реальності.

В’ЯЗНИЦЯ МОВБИ СПОРОЖНІЛА, із «Спогадів М. В. Басаргіна»

У кінці 1832 р. нам усім зменшили по декілька років роботи, і внаслідок цього четвертому

розряду, тобто, тим, тим, хто був засуджений до 8 років, закінчився термін. В цьому розряді

перебували: Фонвізін, Наришкін, Лорер (уже після суду його термін покарання зменшили – авт.), Бобрищев-Пушкін, Абрамов, Фаленберг, два брати Бєляєві, Одоєвський, Муханов, Мозган, Іванов,

Шишков і Олександр Муравйов. Вони відправилися на початку 1833 р. і з їхнім відбуттям

в’язниця наша мовби спустіла…

ЛЕРМОНТОВ ДОШКУЛЯВ ЛОРЕРУ, з статті І. Бабкової «Останній прихисток поета»

Низка ліберальних поступок, сприйнятих декабристами як «милостиві» зміни в долі Росії, була

для уряду неминучою. І Лермонтов знав ціну цим поступкам. Його власна доля служила

ілюстрацією справжньому стану речей.

Якщо в суперечках з Назимовим, якого Лермонтов глибоко поважав, він обмежувався жартами й

насмішками, то з товаришами протилежного настрою поет міг бути дуже різким.

«Я повинен був здатися йому м’яким добряком, якщо він відзначив мій душевний спокій і те, що я

забув все зло, мною перенесене», – згадував декабрист Микола Іванович Лорер.

Не зважаючи на 11-річну каторгу й 5-річну службу рядовим на Кавказі, Лорер не втратив

властивого йому оптимізму. Цим же літом, проведений в прапорщики, він був в особливо

благодушному настрої.

«Одним кроком я наблизився до свободи», – радісно повторював він.

Такого «забуття зла» Лермонтов не міг зрозуміти. За його бойової, пристрасної, протестуючої

проти всякого насильства натури упокорювання було чужим. Оптиміста Лорера, ймовірно,

наражався на його різкі насмішки. …Йшов з «Будиночка» дещо скривдженим і все ж продовжував

бувати там щодня. Він знав безліч анекдотів, майстерно їх розповідав і часто якимось дотепним

слівцем розряджав атмосферу, яка занадто розжарилася.

ВІДМІННІСТЬ В ПОДАЧІ МАТЕРІАЛУ, з дослідження М. Борисенка «Дві статі – два тексти:

гендерні підходи до мемуаристики першої половини ХІХ століття»

Світ все більше набуває жіночих рис. Феміністки, відвоювавши відносне рівноправ’я в практичній

сфері, взялися за теорію. Під гаслом «Жінка гідна власної історії!» збільшується кількість робіт, в

яких автори доводять можливість і необхідність окремої жіночої історії.

…Тому, як мені здається, було б цікаво провести порівняльний аналіз двох «різностатевих»

мемуарів. …Відібрані «Спогади» С. В. Капніст-Скалон і «Нотатки мого часу» М. І. Лорера.

…Зіставляючи мемуари, не можна забувати, що жінка в цей період була украй слабо соціально

задіяна (йдеться про активну діяльність в політичній і військовій сферах життя суспільства –

служба, кар’єра). Як правило, вона була глядачкою, сучасницею, а не учасницею історичних

процесів.

Інтерес представляє не інформаційна насиченість фактичним матеріалом текстів, а відмінність в їх

подачі. Про найбільшу історичну подію першої половини ХIХ століття, війну 1812 року, С. В.

Капніст-Скалон лише згадує: описуючи розмову батька з братами і коли пише про приїзд тітки Д.

Державіної «з Москви, розореної французами».

Інакше М. І. Лорер, хоч і запевняє «я не пишу політичній історії, а обмежуся виключно тим, що

відбувалося на моїх очах», але, всупереч його волі, її елементи прослизають. Микола Іванович не

просто описує події, він їх аналізує: у пристрасті великого князя, Костянтина Павловича до

муштри бачить причину ворожого до нього ставлення і вважає, що саме дрібний військовий

педантизм: «вартував нам багато крові й був згубним стільки ж для Росії, як і для самої Польщі в

1831 році».