ВОРОНОВ Микола Ілліч

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист, етнограф. Фундатор першої абхазької абетки.

З дворянської родини. Син, Воронов Ю., – відомий учений-кавказознавець.

Народився 5 (17) березня 1832 р. в м. Валках Харківської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Харківської області України).

Помер 31 жовтня (12 листопада) 1888 р. неподалік від м. Сухумі Кутаїської губернії Російської

імперії (нині – столиця самопроголошеної Республіки Абхазія). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету (1848-1853).

Працював вчителем в Курському повітовому училищі (1854-1861), Катеринодарській військовій

гімназії (1862-1865), Тифліському жіночому училищі (1866-1868), начальником відділу статистики

в Кавказькому горському управлінні (1868-1877), редактором-видавцем газети «Кавказ» (1877-

1880).

Друкувався в газетах «Одеський вісник», «Московський вісник», «Самарські губернські

відомості», «Кавказ», «Вісник з Кубані», журналах «Російське слово», «Нотатки Кавказького

відділу Руського географічного товариства», «Дзвін», «Епоха», «Відомості Кавказького відділу

Руського географічного товариства».

Як літератор дебютував в газеті «Одеський вісник» статтею «Дорожні замітки на різних шляхах

Південної Росії» (1858).

Потім настала черга наступних доробків: «Чорноморські листи», «Плавання біля східних берегів

Чорного моря» (1861), «Долина Ріону» (1864), дванадцятитомне видання «Збірник даних про кав-

казьких горців» (1868-1881).

Величезна заслуга нашого земляка в створенні першої абхазької абетки.

Що стосується художньої, а не документальної прози, то тут вирізняються «Оповідання з життя

повітового міста» (1861), «Матеріал для роздумів. Із розповідей мого приятеля», «Лондонський

пансіон» (обидві – 1864).

Під редакцією В. вийшли «Збірник статистичних відомостей про Кавказ» (1869), «Збірник

відомостей про кавказьких горців» (1868-1881).

З 1880 р. до кінця своїх днів тяжко хворий В. прожив у маєтку «Ясочка» в Цебельді. Тут він ство-

рив трудову комуну, котра проіснувала три роки.

На Кавказ, з яким зріднився, В. потрапив не з власної волі. За зв’язки з «Вільною російською

друкарнею» його заарештували (1862) та запроторили до Олексіївського равеліну Петропавловсь-

кої фортеці. Відпущеного під запоруку В. згодом довічно заслали на Кавказ.

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Бакунін, І. Чавчавадзе, Г. Церетелі, О. Герцен, Д. Гуліа, М. Огарьов, Р. Еріставі та ін.

***

КЛЯТА НАША БЕЗПЕЧНІСТЬ

, з життєвого кредо

М. Воронова

Сумно дивитися на руйновища, від яких віє духом часу; сумніше стає лише коли бачиш згарища,

або місця, спустошені повінню, розорені ворогом. Проте, Боже, як сумно дивитися на руйновища

й всякого роду спустошення, в яких винна єдино безпечність людини! Тут немає місця

примиренню.

ЛІНОЩІ ПЕРЕТВОРИЛИ КОЗАЦЬКИЙ ФОРПОСТ НА РУЇНУ, з нарису М. Воронова «З

Чорноморського краю»

Катеринодар, 1-го грудня 1856 року.

Звивисто-текуча Кубань, не доходячи до Катеринодару, робить заворот на південь, потім повертає

знову на північ, і утворює півострів, на якому й розташоване це місто. Південний край його

зайнятий старою земляною фортецею; вал, порослий травою, оточує квадратний простір, посеред

якого знаходиться така ж площа.

П’ятиглава старовинна церква, побудована ще при Катерині, дерев’яна й почорніла від часу,

похмуро височіє посеред низьких будинків, правильно розташованих з боків фортечної площі.

Кожний з цих будинків раніше призначався для канцелярій окремих запорізьких куренів; тепер же

вони пішли під інші військові потреби. У фортецю ведуть містки із строкатими шлагбаумами; на

південному боці валу подекуди стоять гармати і дивляться в закубанський бік: там розкидаються

привільні луги, синіючі степи; ще далі – довгою грядою тягнуться гори, покриті лісами; до

південного сходу вони значно підносяться, і видніються ледве помітними сніговими вершинами.

Від фортеці на північ, за просторою площею, або правильніше – пустирищем, розкинулося власне

місто. Довга вулиця, впродовж трьох верст, з кінця в кінець перетинає його на дві частини; до неї

справа і зліва примикають провулки, котрі пересікаються знову подовжніми вулицями, так що все

місто дробиться на безліч квадратних кварталів. Головна вулиця називається Червоною, хоча,

власне кажучи, на ній немає нічого червоного; таку назву вона одержала, ймовірно, від

розташованих на ній червоних рядів.

Міські споруди не йдуть далі невеликих одноповерхових будинків; кращі з них схожі на ті

затишно-охайні будиночки, які зустрічаються у великих містах, і які, закриваючись величезними

будівлями з боків, своїми прозорими стеклами і горщиками герані або жасмину на вікнах,

дивляться з привітністю тихого сімейного життя або щасливою усмішкою справжньої ідилії.

Проте подібних будиночків тут зовсім небагато. Відсутність лісу робить необхідною будувати їх з

турлука, крити очеретом або соломою. Тому, в цілому, споруди Катеринодару нагадують незначні

російські повітові міста і людні, але не фабричні села. Неможливість здобувати камінь де-небудь

поблизу біля міста служить причиною, що в Катеринодарі не вимощена жодна вулиця. Для

міських мешканців це складає дійсне лихо. Часто восени, зимою і в ранню весну шляхи

сполучення зникають навіть між найближчими будинками. Нечувана багнюка заливає вулиці й

провулки, а на просторій південній площі утворюються озера, на які прилітають дикі птахи. Аби

перейти через вулицю, потрібно спершу обійти цілий квартал, причому не завжди можна й тут

триматися прямого шляху; двори і сади на цей час стають загальним надбанням; проламується

частокіл, і пішохід, котрий наперед добре вивчить