Вільям Шекспір

СОНЕТИ

Переклав Віктор Марач

1

Від ніжних роз ми приросту чекаєм,

Щоб їх краса, не в’янучи, цвіла,

Старі всихають – знов нові плекаєм,

Щоб в молодих вже ніжність їх жила.

А ти, закоханий у свою вроду,

Марнуєш все найкраще у тобі.

Перетворивши річку повноводу

В рівчак вузенький – ворог сам собі.

Ти – нетривала часу лиш оздоба,

Лишень провісник весняних надій,

Приречена вже в зародку ця спроба –

Розтрат зазнав і в скнарості своїй.

Світ пожалій – не прирікай на тлін

Надбання всі майбутніх поколінь.

2

Як сорок зим твої посріблять скроні

Й глибокі зморшки ляжуть на чоло,

Й ти в тім дранті сидітимеш на троні,

Що королівським одягом було; –

Коли спитають: де краса поділась,

Відрада вся твоїх колишніх днів?–

Що скажеш? Що в очах твоїх втопилась?

Але цим збудиш сором лиш і гнів.

Достойніш буде відповідь звучати,

Як скажеш: Гляньте, ось – моє дитя!» –

Це переважить всі твої розтрати,

В нім – виправдання й сенс твого життя.

Й твоя з роками охолола кров

Гарячою у ньому стане знов.

3

Глянь в дзеркало й скажи собі у ньому:

Чи не пора і нам продовжить рід?

Майбутня матір й світ осудять в цьому

Тебе, як не залишиш в дітях слід.

Зерном твоїм яка б не захотіла

Засіять свого лона цілину?

І хто б згодивсь, щоб все взяла могила,

Не залишивши згадку хоч одну.

Для матері ти – дзеркало: в нім квітні

Стрічає знов – в тобі вони збулись;

Так в вікна твоїх зморщок непривітні

Квітуча юність зазирне колись.

Як житимеш, замкнувшись у собі,

То вмреш і сам, і пам’ять по тобі.

4

О, марнотрате любий, нащо ти

Краси своєї тратиш скарб безцінний?

Не в дар дає природа з доброти,

А позичає, й то лиш тим, хто бідний.

О, скнаро милий, ну навіщо те

Привласнюєш, що мав би передати?

Чому твоє багатство не росте,

Як мало б буть, коли про нього дбати?

Торгуючи з собою лиш самим,

Чи ж варт якісь очікувать прибутки?

То ж в час прощальний відзвітуєш чим,

Коли спитають про твої здобутки?

Краса – якщо не втілена в життя –

З тобою вмре і кане в забуття.

5

Той самий час, що тішить нам серця

Взірцем краси, приємної для зору, –

В тирана перетворює творця,

Над гарним щоб потворне брало гору.

Це він, неспинний, літо віддає

Зимі суворій, цим замкнувши коло;

Сік застигає, листя не стає,

Мов саван, сніг вкриває все навколо.

Якби не квітка ця, яку зима

Замкнула бранцем у скляній в’язниці, –

Подумать міг би, що краси нема,

І літа не було, а тільки сниться.

Нехай під снігом квіти і трава:

Пропав лиш блиск, душа ж краси – жива.

6

Не дай зимі збороти літа шал

В душі своїй, допоки не здолала

Її нудьга; наповнюй свій фіал

Весни красою, поки не зів’яла.

Не обзивають лихварем того,

Хто з зиском повертає нам заставу.

Щасливий, хто повторення свого

Діждавсь; ще ліпше – з десятьма мать справу.

Ти будеш щасливішим в десять раз,

Десятикратно в дітях повторившись,

Не владна й смерть тоді – не вмреш зараз,

Живим в своїх нащадках залишившись.

Не будь же впертим і не бійся змін,

Щоб не лишив у спадок тільки тлін.

7

Поглянь на схід, коли уже світає,

Як ранок осяйний встає і всі

Йому радіють, всяк його вітає,

Всі моляться святій його красі.

Як сонце в полудень дійде зеніту –

Сяга так юність зрілої пори –

Ще теж всі шлють йому слова привіту

За золотисте сяєво згори.

Коли ж, як вечір вже, воно сідає,

Втомившись, наче старець, від життя –

Вже поглядом ніхто не проводжає

Його, і слів не чутно співчуття.

Якщо без сина полудень минеш,

То в світі цім, як мить, лишень майнеш.

8

Чом музики ти прагнеш лиш сумної,

Хоч радість бачить радісне у всім,

Чом лиш печаль бринить тобі струною,

І навіть втіху ти знаходиш в цім?

Чи не тому, що ці чарівні звуки

В акорді дружнім докором звучать

Твоїй самотності, й сердечні муки

Як лікувати, вони ніжно вчать.

Завваж: акорд не встиг ще відзвучати,

Як інші уже линуть вслід за ним,

Неначе батько, син, щаслива мати

Співають пісню голосом одним.

Вливсь в дружний хор спів кожної струни:

Один ні в чім не матимеш ціни.

9

Чи не із страху за вдовині сльози

На холосте життя прирік себе,

Та якби вмер раптово, – що не в змозі

Ми передбачить – світ увесь тебе

Оплакав би – твоя вдова бездітна, –

Що по собі нащадка не лишив.

Вдова ж реальна не така невтішна:

В очах дітей для неї муж ожив.

Не пропада, лиш іншим дістається

Багатство, що спускає марнотрат, –

А молодість одквітне й не вернеться,

Нічим не надолужиш її втрат.

Не зможе той і інших полюбить,

Хто так своє покликання ганьбить.

10

Скажи по правді, чи когось ти любиш,

Хоч є немало люблячих тебе,

Та так бездумно молодість ти губиш,

Що ясно всім: не любиш ти й себе.

Ненавидиш себе й свої розтрати,

Та цим свою лиш множиш самоту.

Ти прагнеш той притулок зруйнувати,

Що лагодити мав би за мету.

Одумайся – й образи я забуду,

Не докори – лелій в душі любов,

Будь, яким є, відкинь з очей полуду

І стань до себе милосердним знов.

Ще в комусь повтори себе, молю:

Подвой красу, яку я так люблю.

11

Йдучи на спад, в потомстві ти зростаєш,

В своїх нащадках, що життя їм дав,

В красі їх юній знову розквітаєш,

Колишній дар твоїм здобутком став.

І мудрість, і краса, і поступ в цьому,

Без них – безумство, старість, смерть і тлін;

Не міг би світ здолать відчай і втому

Й за шість десятиліть вже б згинув він.

Хай ті, кого природа обділила,

Безликі й злі, безслідно пропадуть,

Ті ж, кому щедро все вона вділила,

Сторицею колись їй віддадуть.

Ти, мов печать, зразком їй мав служити,

Щоб і по смерті у відбитках жити.

12

Коли дивлюсь, як час годинник лічить,

Як