на камені, я забув про ваш вік. - Він зітхає, спостерігаючи, як жінки зникають з поля зору. - Для мене безпечно любити камінь. Він не підводить. І не вмирає. І я знаю ціну, яку ви хочете за це.

  Його супутниця не відповідає. Він дійсно не чекав відповіді, хоча якась частина його сподівалася на неї. Він занадто довго був самотній.

  Але надія не має ніякого значення, як і багато інших почуттів, про які він знає лише те, що вони принесуть йому тільки ще більший відчай, якщо він згадає їх знову. Він вважає, що цього досить. Час для вагань минув.

  - Заповіти, - каже чоловік, розкинувши руки, - записані на камені.

  Уявіть собі, що його обличчя кривиться від посмішки. Він посміхався протягом декількох годин: зуби зціплені, губи відтягнуті назад, очі оточені горфом зморщок, їх малюнок схожий на слід від гусячої лапи. Існує мистецтво посміхатися так, щоб інші повірили. Завжди важливо задіювати очі; в іншому випадку люди будуть знати, що їх ненавидять.

  - Викарбувані слова є абсолютними.

  Він говорить це, ні до кого не звертаючись, але поруч з чоловіком стоїть жінка - свого роду. Її емуляція людського тіла є лише поверхневою чемністю і не більше. Як і її вільного крою плаття, яке вона носить, не є тканиною. Вона просто переформувала частину своєї твердої речовини відповідно до уподобань цих тендітних, смертних істот, серед яких в даний час вона зннаходиться. На відстані ілюзія буде працювати, і можна уявляти її як жінку, що стоїть на місці, принаймні деякий час. Однак підійшовши ближче, будь-який гіпотетичний спостерігач помітив би, що її шкіра гладка,як білий фарфор; і це не метафора. Як скульптура, вона була б красивою, але занадто реалістичною, як на місцевий смак. Більшість юменесців воліють ввічливі абстракції вульгарній дійсності.

  Коли вона повертається до людини - повільно; кам'яні істоти повільні у рухах, коли вони трансформуються для наземного пересування, кожен її рух показує, що за її красою ховається щось зовсім чужорідне. Чоловік звик до цього, але, не дивлячись на це, він не повертається до неї. Він не хоче відразу зіпсувати момент.

  - Що ви робитимете? - Запитує він її. - Коли це буде зроблено. Ваш вид підніметься крізь щебінь і прийде у світ замість нас?

  - Ні, - каже вона.

  - Чому ні?

  - Мало хто з нас зацікавлений в цьому. У всякому разі, ви все ще будете тут.

  Людина розуміє, що ви означає множину. Вид. Людство. Вона часто говорить з ним, ніби він представляє весь його вид. Він робить так само, говорячи з нею.

  - Здається, ви говорите щиро.

  Вона не відповідає. Кам'яні істоти рідко намагаються констатувати очевидне. Він радий, тому що її голос дратує його в будь-якому випадку; вона не рухає повітря, як людське горло. Він не знає, як це працює. Він не цікавиться, як вона може говорити, але тепер він бажає її мовчання.

  Він хоче, щоб всі мовчали.

  - Кінець? - каже він. - Прошу.

  І тоді він надчуттям тягнеться до тонкого контролю, яким оповитий цей світ, підкоряючи промиті мізки з майже ножовим розтином і жорстокістю, з чутливістю, яку його наставники вирощували в ньому через покоління гвалтувань, примусу і вельми неприродного відбору. Його пальці смикаються нарізно, коли він відчуває поєднання вузлових точок на карті своєї свідомості: - це його колеги-раби. Він не може звільнити їх, не в практичному сенсі. Він намагався до цього і йому не вдалося. Він може, однак, зробити так, щоб їх страждання збили пиху більше ніж з одного міста, і породили страх в одній імперії.

  Тоді він проникає ще глибше і вловлює гудіння і постукування злегка відлунюючих плит під містами і тихіше корінних порід під ним, і відчуває притоки тепла і тиску магми під ними. Потім він збільшує зону, отримуючи владу над великими розсувними шматками головоломки з  головних плит, на яких лежить континент.

  І нарешті, він опановує всю картину напружень земної кори. Для влади.

  Він бере на себе все, плити і магму, народи і владу, в свої уявні руки. Все. Тримає якийсь час. Він не самотній. Земля разом з ним.

  Тоді він розламує це.

  * * *

  Ось Нерухомість, яка не є спокійною навіть в хороший день.

  Тепер вона рябить, відлунює катаклізмом. В даний час існує лінія, приблизно зі сходу на захід і занадто пряма, майже акуратна в своєму неприродному маніфесті, і розрізає континент по екватору. На лінії знаходиться місто Юменес.

  Лінія глибока і сира, і надто швидко врізана в тіло планети. Магма з розломів, після пробудження, свіжа і сяюча червоним. Земля хороша в зціленні себе. Ця рана досить швидко затягнеться у змінених геологічних умовах, коли вода океану буде слідувати своїй невмолимій логіці, розділяючи Нерухомість на два континенти. Проте поки цього не відбудеться, рана буде гноїтися не тільки теплом, але й газом і шорстким, темним попелом - його буде достатньо, щоб затемнити небо на більшій частині обличчя Нерухомості протягом декількох тижнів. Рослини в усьому світі почнуть вмирати, а тварини, які залежать від них, будуть голодувати, і тварини, які їдять їх теж будуть голодувати. Зима прийде рано, і буде важкою, і це буде тривати довго, дуже довго. Вона закінчиться, звичайно ж, як це робить кожна зима, і тоді світ повернеться до свого старого стану. В кінці кінців.

  В кінці кінців.

  Народи Нерухомості живуть в постійному стані готовності до стихійних лих. Вони побудували стіни і нарили колодязів і наготували їжі, і вони можуть легко перебути п'ять, десять, навіть двадцять п'ять років у світі без сонця.

  Але в цьому випадку сеанс буде довжиною в кілька тисяч років.

  Дивіться, хмари попелу вже поширюються.

  * * *

  У той час як ми оглядаємо події континентально, чи навіть планетарно, ми повинні роздивитися обеліски, які плавають над усім цим.

  У обелісків колись були імена, ще коли вони вперше були побудовані, активовані і ними користувалися, але ніхто не пам'ятає цих імен або цілей цих великих пристроїв. Спогади, як тендітний сланець в Нерухомості. Насправді в ці дні ніхто не звертає на них особливої уваги, хоча вони величезні, красиві і трохи страшнуваті: масивні кристалічні осколки, які ширяють на тлі хмар, повільно обертаючись і дрейфуючи вздовж незбагненних траєкторій польоту, вони розмиті тепер, ніби не цілком реальні, і їх контури можуть бути лише грою світла. (Що не так.) Очевидно, що обеліски не є природними утвореннями.

  Настільки ж