Тогочасний Нью-Йорк був дуже російським містом, просто якесь засилля Росії. Саме той випадок, коли, як казав Лайонел Ейбл, метрополіс прагне належати до іншої країни. Нью-Йорк мріяв відокремитися від Північної Америки і злитися з Радянською Росією. Гумбольдт легко переходив у розмові від Бейба Рута до Рози Люксембурґ, Бела Куна та Леніна. Там і тоді я зрозумів: якщо негайно не прочитаю Троцького, то зі мною навіть не варто буде розмовляти. Гумбольдт розповідав мені про Зинов’єва, Каменєва, Бухаріна, Смольний інститут, «Шахтинську справу», московські судові процеси, працю Сідні Гука «Від Геґеля до Маркса» та «Державу і революцію» Леніна. Він навіть порівняв себе з Леніним. «Я знаю, — сказав він, — як почувався Ленін у жовтні 1917 року, промовивши “Es schwindelt”. Йому йшлося не про те, що він усіх обкручує, а що в нього крутиться голова. Ленін, хай який непохитний був, почувався тоді, мов юнка, яка вальсує на своєму першому балу. Як і я. У мене голова паморочиться від успіху. Ідеї не дають мені заснути. Я лягаю в ліжко тверезісінький, а кімната мов ходором ходить. Так буде і з тобою. Я кажу тобі це, щоб підготувати». Гумбольдт справді вмів лестити.

Шалено схвильований, я недовірливо подивися на нього. Звісно, я сподівався приголомшити всіх і посилено до цього готувався. Щоранку у торговій фірмі Фуллера, перш ніж рушати на пошуки клієнтів, усі члени нашої команди повторювали хором: «Почуваюся чудово і на вигляд наче денді. А ви?». Але я насправді мав чудовий вигляд і прекрасно почувався. Мені не потрібно було себе у цьому переконувати. Я робив усе з величезною охотою — охоче вітався з домогосподарками, охоче заходив до них і роздивлявся їхні кухні, охоче вислуховував їхні розповіді та скарги. Несамовита іпохондрія єврейських жінок тоді була для мене вдивовижу, і я з цікавістю слухав про їхні пухлини та набряклі ноги. Я хотів, щоб вони розповідали мені про свій шлюб, про народження дітей, про гроші, хвороби, смерть. Так, попиваючи каву на кухнях, я намагався зарахувати їх до певної категорії. Серед них були дріб’язкові міщанки, потенційні чоловіковбивці, кар’єристки, істерички тощо. Але мій аналітичний скептицизм виявлявся зайвим. Я був надто захоплений. Тому торгував завзято своїми щітками, і з не меншим запалом ішов увечері на Ґринвіч-Вілледж і слухав найкращих мовців Нью-Йорка — Шапіро, Гука, Рагва, Гаґґінса, Ґумбейна. Зачарований їхнім красномовством, я сидів принишклий, наче кіт у концертному залі. Але Гумбольдт поміж них усіх був найкращий. Він був просто Моцарт розмови.

На поромі Гумбольдт зізнався мені: «Я надто рано видав цю книжку. Тепер я у небезпеці». Сказавши це, він одразу ж перестрибнув на інше. Його промова охопила Фройда, Гейне, Ваґнера, Ґете в Італії, старшого брата Леніна, костюми Дикого Вілла Гікока, «Нью-Йорк Джаєнтс»^[16], висловлювання Рінґа Ларднера про велику оперу, Свінберна про бичування та Джона Девісона Рокфеллера про релігію. Посередині цих варіацій розмова завжди вміло й захопливо поверталася назад. Того дня здавалося, що вулиці ніби присипані попелом, проте палуба нашого порома була яскраво-сіра. Попри недбалий вигляд, Гумбольдт здавався мені величним: його думки розходилися, мов брижі по воді, хвилі білявого волосся здіймалися над чолом, широко посаджені сірі очі дивилися пильно та напружено, руки спочивали глибоко в кишенях, а ступні у черевиках для поло зімкнуті.

— Якби Скотт Фіцджеральд був протестантом, — сказав Гумбольдт, — то Успіх не завдав би йому такої шкоди. Поглянь на Рокфеллера-старшого — він знав, як поводитися з Успіхом: він просто сказав, що це Господь дав йому всі його гроші. Звісно, тут ішлося про вміння господарювати. Це кальвінізм.

Заговоривши про кальвінізм, Гумбольдт був змушений перейти до Доброчесності та Гріховності. Від гріховності він перестрибнув до Генрі Адамса, який сказав, що за кілька десятиліть механічний поступ так чи інак переламає нам хребта, а після Генрі Адамса заглибився у питання величі за доби революцій, плавильного тигля і мас. А далі звернувся до Токвіля, Гораціо Елджера і «Раґлз із Ред-Ґеп»^[17]. Як неабиякий шанувальник кіно, Гумбольдт читав усі номери «Екранних Пліток». Він особисто пам’ятав Мей Мюррей — богиню в блискітках на сцені театру Лоу, яка запрошувала дітлахів відвідати її у Каліфорнії. Вона грала у «Королеві Тасманії» та у «Цирцеї-чарівниці», але врешті перетворилася на стару каргу і померла в притулку. А цей, як-же-його-звали, хто вкоротив собі віку в лікарні? Узяв виделку й увігнав її собі в серце підбором черевика, бідолаха!

Це було сумно. Але насправді мені було байдуже до того, скільки людей упали долі. Я був неймовірно щасливий. Адже ніколи досі я не гостював у поета, ніколи не пив нерозведеного джину, ніколи не куштував приготованих на парі молюсків, ніколи не вдихав запаху хвиль. І ніколи не чув, щоби про бізнес казали такі речі — про його здатність перетворювати душу на камінь. Гумбольдт чудово говорив про дивовижних мерзенних багатіїв. На них варто дивитися крізь призму мистецтва. Його монолог був ораторією, в якій він виконував усі партії. Злітаючи ще вище, він завів про Спінозу і про те, як вічні й нескінченні речі наповнюють душу радістю. Це був Гумбольдт, студент, котрий отримував найвищі бали з філософії у видатного Морріса Р. Коена^[18]. Сумніваюся, що він говорив би так із кимось, окрім мене — дітвака з провінції. Проте після Спінози Гумбольдт трохи занепав духом і мовив:

— Багато людей чекають, що я посковзнуся і впаду. В мене мільйон ворогів.

— У тебе? Але чому?

— Не думаю, що ти читав про плем’я людожерів у індіанців-квакіутль, — зронив освічений Гумбольдт. — Той, хто проходить ініціацію, виконуючи ритуальний танець, впадає у шал і їсть людське м’ясо. Але якщо він припуститься ритуальної помилки, то натовп роздере його на шматки.

— Але чому через поезію ти маєш мільйон ворогів?

Відповів, що це хороше запитання, але було видно, що насправді він так не вважає. Спохмурнів, голос став монотонний — так ніби на його блискучій клавіатурі залишилася тільки одна сталева нотка. І тепер він по ній вдаряв.

— Я можу собі думати, що приношу пожертву на вівтар, але вони бачать це зовсім інакше.

Ні, це не було хорошим запитанням, бо сам факт, що я його поставив, свідчив про те, що я не знав Зла, а якщо я не знав Зла, то моє захоплення нічого не вартувало. Він пробачив мені, бо я був хлопчисько. Але, почувши сталеву нотку в його голосі, я зрозумів, що мушу навчитись захищатися. Гумбольдт відкрив шлюзи моєї прихильності й захоплення, і тепер вони заповнювали мене зі страшною силою. Це ставало небезпечно. Такий надмір захвату