- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (37) »
думав про те, що дорослі часом можуть бути жорстокішими за дітей і одним словом вдарити набагато болючіше, ніж коли ми розбиваємо одне одному носи. І при цьому вважатимуть, що мають на це повне право.
А яке право мав я? Мовчати.
Я й мовчав. Як кажуть — замкнувся в собі. У сьомому класі відростив довге волосся, носив сорочку, розстібнуту майже на всі ґудзики, ходив до школи в потертих джинсах. І щоденно отримував за це догани й записи в щоденнику. Але нічого не міняв.
Відверто кажучи, я собі подобався в такому розхристаному вигляді. Особливо після того, як Ганна Павлівна з огидою повідомила, що такий неохайний вигляд мають «аргентинські мачо». Вона знову сказала це на весь клас. Але цього разу помилилася: клас (особливо дівчата) задоволено загув. А я після того ще й самотужки проколов собі одне вухо і почав носити кульчик. А коли зустрічав Ганну Павлівну в шкільному коридорі, ще міг прикинутися п’яним. Можете собі уявити, що з нею коїлося!
Одного разу Ганна Павлівна вхопила мене за вухо і потягла до директора. Я вдавав, що ледве ноги переставляю, і при цьому наспівував: «Я не здамся без бою-у-у-у!». Вона сварила мене всю дорогу до директорського кабінету. Але коли ми зайшли до приймальної, я спокійнісінько став, мов ніде нічого. Гарненько і чемно відповів на всі запитання директора.
— Погляньте на нього — він же сам не свій! — репетувала математичка. Але нічим не змогла це довести.
І директор відпустив мене з миром.
Ви запитаєте, як ставилася до цього Юля? Я ж казав, вона у мене особлива. Вона знає мене набагато краще, ніж якась Ганна Павлівна. І залишає за мною право бути таким, яким я є. Тільки просить, щоб я гарно вчився. І тут я не можу її підвести. Не вдається лише з математикою.
Отже, остання чверть закінчилася. З математики у мене в табелі стояла тверда «незадов.», тобто «двійка». Через це я не пішов на шкільну вечірку на честь закінчення занять. Жартів і глузувань я не боявся, а не пішов принципово — адже «незадов.» була несправедливою. У річній контрольній я виконав усі завдання (якщо чесно, я люблю математику), але Ганна Павлівна не повірила, що я не списував, і викликала мене окремо на додатковий іспит. І там надавала стільки завдань, що я ледве впорався. Потім вона ставила усні запитання. Та так швидко, що я відчув себе мов на якійсь телевізійній вікторині на кшталт «Найрозумніший». Хіба що у мене під рукою не було пульта з кнопками, а у Ганни Павлівни — загрозливої звукової сирени. Звісно, на двадцятому запитанні в стилі «бліц» я заплутався. Точніше, просто вперто замовк і припинив відповідати. І отримав «двійку». Тому в той час, коли мої однокласники гуляли містом, а потім, як розповідав Пашка, пішли танцювати до Міли Івінської — дівчинки, що жила в приватному будинку на Нивках, я сидів удома й вигадував план утечі до села. Звісно, спершу я і не збирався «втікати». А просто поговорив на цю тему з Юлею. — Ма, а що зараз поробляють дід Олег з бабцею Лідою? — почав я здалеку. — Щось вони давно не пишуть… — Чому ж — пишуть, — відповіла Юля. — Питають про тебе. Навіть запрошували в гості. — Ну, а ти їм — що? — Відповіла. Подякувала. — І це все?! — А ти що хотів? — ображено сказала Юля. — У них нова онучка, своє життя. До того ж, я ні від кого нічого не чекаю. Якось обійдемося. Якщо вони потребуватимуть допомоги — ми допоможемо. А нав’язуватися — зась! — А якщо б мені до них поїхати? — закинув гачок я. — Сісти їм на голову? Ні в якому разі! — відрізала вона і пішла у своїх справах. І я зрозумів, що подальші розмови — зайві. Не пустить. Іноді вона буває надто категоричною.
…Перший день літа розпочався нудно. Я прокинувся і дивився у вікно. За ним літав тополиний пух і вже зранку було дуже спекотно. Йти на річку не хотілося — для цього треба було їхати на інший кінець міста. Але лежати на дивані й читати — це теж не вихід для довгоочікуваних літніх канікул. Я вийшов на кухню, побачив на столі записку «З’їж це. Цілую. М.». Запискою було накрито двійко варених яєць і тарілку геркулесової каші. І мені стало прикро. До Юлиної відпустки лишалося півтора місяця — тоді вона обіцяла, що ми поїдемо на море. Але півтора місяця — це ж ціле життя! І воно минає! Подумавши про таке, я почав швидко збирати свій наплічник. Кинув туди все необхідне. Навіть зубну щітку не забув. Страх і захват підганяли мене. Ледь розуміючи, що роблю, я написав іншу записку: «Мамо! Не хвилюйся. Я скоро повернуся. Цілую. Твій син Арсен». Потім я вигріб зі своєї скарбнички все, що назбирав за цей рік — 300 гривень. На квиток вистачить. І на їжу, в разі чого. А далі — побачимо. Не виженуть же мене з хати мої рідні бабуся та
Літо, яке я маю провести у «ворожому таборі»
Ото приблизно так я й жив до того часу, коли мене поглинула таємнича леґенда нашої родини. Наближалося літо. Я планував попрацювати в якому-небудь «Макдональдсі» — не вимагати ж грошей у Юлі на нову мобілу! Я можу мити посуд, розносити піцу, мити автомобілі. Не завадить пізнати і цей бік життя, не такий уже я мамчин синок! Але історія про Макара круто змінила мої плани. Чому б мені не поїхати в те село, де все це сталося? Принаймні цікаво було б подивитися на руїни маєтку, поспілкуватися з людьми, зрештою, навідати бабусю з дідусем. Вони, хоча вже й мали ще одну онуку, але часто передавали для мене посилки з медом чи домашнім варенням, запрошували в гості й надсилали на день народження грошовий переказ — на ролики, скейт чи ще якісь мої забаганки. Щоправда, Юлі це не дуже подобалося. І це єдине, в чому ми не доходили згоди. Я не міг зрозуміти, чому Юля не дозволяє мені їздити в село. — Не хочу, щоб ти був там зайвим ротом! — якось сказала вона. Але я точно пам’ятаю, що бабуся й дідусь завжди ставилися до мене добре і ніколи не вважали «зайвим». Можливо, Юля знала щось таке, про що не знав я, і мала всі підстави вважати саме так. Не знаю… Але я пам'ятаю ще дещо: Юля любила бабусю Ліду і поважала діда Олега. До розлучення вони часто до нас приїздили. І тоді в квартирі пахло медом, польовими квітами й свіжим сиром. Ми разом ходили в театр, до музеїв. Юля складала цілу «культурну програму». А увечері ми збиралися за великим столом і їли щось смачненьке. А потім — співали. «Цвіте терен», «Червону калину», «Ой, чий то кінь стоїть»… Ці вечори я пам’ятаю досі. Тепер таке ніколи не повториться. Хоча б тому, що Юля забороняє навіть згадувати про те, як вона каже, «минуле життя». Як сказати їй, що хочу вирушити до села? Чи відпустить? Зрештою, я не буду там «зайвим ротом» — я можу працювати. Улітку в селі завжди знайдеться робота.Отже, остання чверть закінчилася. З математики у мене в табелі стояла тверда «незадов.», тобто «двійка». Через це я не пішов на шкільну вечірку на честь закінчення занять. Жартів і глузувань я не боявся, а не пішов принципово — адже «незадов.» була несправедливою. У річній контрольній я виконав усі завдання (якщо чесно, я люблю математику), але Ганна Павлівна не повірила, що я не списував, і викликала мене окремо на додатковий іспит. І там надавала стільки завдань, що я ледве впорався. Потім вона ставила усні запитання. Та так швидко, що я відчув себе мов на якійсь телевізійній вікторині на кшталт «Найрозумніший». Хіба що у мене під рукою не було пульта з кнопками, а у Ганни Павлівни — загрозливої звукової сирени. Звісно, на двадцятому запитанні в стилі «бліц» я заплутався. Точніше, просто вперто замовк і припинив відповідати. І отримав «двійку». Тому в той час, коли мої однокласники гуляли містом, а потім, як розповідав Пашка, пішли танцювати до Міли Івінської — дівчинки, що жила в приватному будинку на Нивках, я сидів удома й вигадував план утечі до села. Звісно, спершу я і не збирався «втікати». А просто поговорив на цю тему з Юлею. — Ма, а що зараз поробляють дід Олег з бабцею Лідою? — почав я здалеку. — Щось вони давно не пишуть… — Чому ж — пишуть, — відповіла Юля. — Питають про тебе. Навіть запрошували в гості. — Ну, а ти їм — що? — Відповіла. Подякувала. — І це все?! — А ти що хотів? — ображено сказала Юля. — У них нова онучка, своє життя. До того ж, я ні від кого нічого не чекаю. Якось обійдемося. Якщо вони потребуватимуть допомоги — ми допоможемо. А нав’язуватися — зась! — А якщо б мені до них поїхати? — закинув гачок я. — Сісти їм на голову? Ні в якому разі! — відрізала вона і пішла у своїх справах. І я зрозумів, що подальші розмови — зайві. Не пустить. Іноді вона буває надто категоричною.
…Перший день літа розпочався нудно. Я прокинувся і дивився у вікно. За ним літав тополиний пух і вже зранку було дуже спекотно. Йти на річку не хотілося — для цього треба було їхати на інший кінець міста. Але лежати на дивані й читати — це теж не вихід для довгоочікуваних літніх канікул. Я вийшов на кухню, побачив на столі записку «З’їж це. Цілую. М.». Запискою було накрито двійко варених яєць і тарілку геркулесової каші. І мені стало прикро. До Юлиної відпустки лишалося півтора місяця — тоді вона обіцяла, що ми поїдемо на море. Але півтора місяця — це ж ціле життя! І воно минає! Подумавши про таке, я почав швидко збирати свій наплічник. Кинув туди все необхідне. Навіть зубну щітку не забув. Страх і захват підганяли мене. Ледь розуміючи, що роблю, я написав іншу записку: «Мамо! Не хвилюйся. Я скоро повернуся. Цілую. Твій син Арсен». Потім я вигріб зі своєї скарбнички все, що назбирав за цей рік — 300 гривень. На квиток вистачить. І на їжу, в разі чого. А далі — побачимо. Не виженуть же мене з хати мої рідні бабуся та
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (37) »