Андрій Химко У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

До можливого читача в прийдешньому

Художньо-публіцистичний роман-повість у блоках і секціях “У пазурах вампіра” є історичним твором. Писався він мученицьки довго, спішливими і лякливими присідками, уривками, шматками-кусниками у до краю напруженій, небезпечній обставі умов і оточень, невільницьких реальностей, бо автор увесь свій вік був під наглядом і неволями, в очікуваннях наскоку опричних самочинців, лисичо-тхориних нюшкувань вивідців, глизяво-липких пронир узаконеного беззаконня. Писався й переписувався уривками при постійному ризикові й готовності до садистських катувань і смерті, до паплюження й переслідування всього його роду від діда і батька до дітей.

В романі чимало неосвітленостей, поверховостей, інших погрішностей, бо без певності бути викінченим вчора писане ніколи не лежало при писанні перед сьогоднішнім. Ще не висихало чорнило, а вчорашнє вже ховалося якомога глибше в безнадії показатися на очі авторові та не контролювалося, не звірялося ні з чим, окрім пам’яті, а вона, на жаль, обмежена. Написане в різні часи неоднораз вилучалося при обшуках, знову частково відновлювалося і знову вилучалося, і його тепер уже не вернути. Скільки було тих вилучень, найпаче в кошарах ГУЛАГу! Скільки пропало і на “волі”, коли офіційно судимість була вже знята і вічне поселення відмінене! Скільки в безвиході мусіло згоріти уже в 1983 році та пізніше, навіть не перечитаним! Тяжко і перелічити!..

У рукописі блоків і секцій при зведенні їх “за чуби” в одне ціле роману-повісті помітні і вікові, і смакові, і досвідні та тлумачні різнобачення при колишньому писанні і пізнішому читанні написаного через навіть три і більше десятки літ, та й уподобання вже де в чому помінялися з часом на свої зворотні протилежності. Це, звичайно, відповідно відбилося навіть при пізнішому намаганні не змінити первісність викладу в минулому, зберігаючи почасти і недоліки.

Постійна небезпека бути заправтореним дамокловим мечем висіла над автором незмінно. Після катувань у німецько-фашистських тюрмах прийшло “визволення” зі Сходу і принесло по багаторічних випасах в оазах системи ГУЛАГу нарешті «волю», але тільки під сискним ковпаком, зусебіч піднаглядну і безнастанно гониму. Навіть старання й успіхи на праці постійно оганьблювалися недостойними чутками, провокаціями, наклепами, плітками, маніпулюваннями, відвертими вимогами пильного сиску, аби адміністрації підприємств скомпрометовано виганяли автора з роботи, а коли вказівки ними не виконувалися, звільнялися з роботи і самі адміністратори. Що добросовісніше намагався автор трудитися і там, де ніхто не хотів, тим заповзятіше старався сиск його обмовити, огудити, оббрехати, приписати йому шкідливі наміри, малюючи нісенітниці в біографії, які запускалися в робітничі середовища бозна-ким, зробившись стало-постійними.

Отакі то страстноп’ятничні обставини і умови писання цього твору, якого навіть після 1985 року ніде не приймали до друку. Не зрівняти сиску сьогоднішнього із сиском прицарським – і за вишуканістю методів, і за чисельністю його адептів та їх безвідповідальністю за свавілля, хоч усі вони – один ланцюг у незмінному імперському ключі різночасся, де ярмо комунізму націонал-більшовиків суто монархії десятиліттями ховалося за кадром у спектаклях влади.

Сказано: “Не судіть, то не судимі будете!”, а як виконаєш цю заповідь, коли ти загнаний, як хортами, пильними жандармами, які ніколи не відповідали за свої свавільні узаконено-беззаконні злочини, ніби притримуючись не для них писаних кодексів і законів – в суцільних перлюстраціях переписок, підслухуваннях телефонних розмов, таємних обшуках-трусах на квартирах без господаря і санкцій. Авторові вони не раз заявляли, що Конституція і закони не для них писані і не про них існують…

У гризотних сумнівах, варта чи не варта чогось оця писанина, будуть чи не будуть її читати різні люди при запровадженій моралі повної ідеологічної деморалізації каміннолобими вождями і чиновними алілуйщиками теоретичних – старшебратства, діамату та “Короткого курсу”, при яких незначні тимчасові труднощі тяглися у людському животінні трудящих десятиліттями і являли собою переможну ходу трудового суспільства до щасливого майбутнього всього людства…

Як те передаси наступним поколінням без обнародування у виступах і друках, при приховуванні висвітлень жахливої дійсності і від найрідніших – не з недовіри до них, а з ощадності?! І нарешті, як не писатимеш і в “закоп”, коли ці заходи виявляються єдино можливими рятівними клапанами-віддушинами організму, через які випускається зайва акумулятивна кипінь душі і мислення, полегшуючи зносити тягар животіння, коли він виллється на папір і захорониться?!

Отож, прийдешній читачу! Даруй за всі фрагментарності і часті скороченості у романі, якщо він колись до тебе попаде, і знай, що тут висвітлена лише краплина отого океану знущань, яких зазнав герой твору, лише пік-вістря безмірного айсберга його великих мук, терпінь та поневірянь… Амінь!..

Автор

"...Я бачив пекло..."

Т.Г.Шевченко

Секція 1. На полях братовбивств

Хоч як життя не занапащувало людей в Україні і в кінці минулого, і на початку нинішнього століття аж до першої світової війни, та в родині міщанки Христини - чи просто Христі Янчучки, воно було, мабуть, аж показово тяжким. Чоловік її, Карпів батько, зазнавши тортур і неволі у кандалах аж у Тобольську, після “мандрів” із кінцями під недремним наглядом сиску недовго в усе більшій нужді постійно хворів і, мов каторжний, жив та працював, намагаючись наздогнати втрачене в казематах і зв’язати кінці.

Він, Дорош Янчук, заплатив данину отій “Чигиринській змові таємнодружинників” на чолі із Яковом Стефановичем – конотопським народовольцем, кликаний і правторений до пристава уже і в неміччі. Отож, як не гарував, як не силувався зарадити родинній біді, - результатів дочекався лише протилежних, бо Христинка, як називав дружину, не хотячи, кожноліта, окрім перерви в оті його шість мандрівних років, народжувала йому по додатковому дитячому ротові і спинилася аж на дев’ятому, коли господар зовсім уже на ладан дихав, а оті роти вимагали все непосильніших старань, догляду та клопотів, вдяганок та взуванок. Дев’ятою була в Христі хиренька геть Домашка…

Господиня Христя, хоч і не багатолітня ще, просто на очах