Карл Май Віннету II

Карл Май у костюмі вестмена Шаттергенда та зі «срібною гвинтівкою Віннету». Фото Алоїса Шіссера, 1896 рік.

У ролі детектива

Після тривалої та виснажливої подорожі ми дісталися нарешті до гирла річки Ріо-Боске-де-Начіточес, де мали знайти апачів, яких там залишив Віннету. На жаль, цим сподіванням не судилося здійснитися. Щоправда, ми таки знайшли сліди людей, які були на цьому місці перед нами, але що то були за сліди! Це були тіла отих двох торговців, які тоді розповіли нам про село племені кайова. Їх розстріляли. Згодом я дізнався від Віннету, що зробив це Сантер.

Сантер так швидко поплив на своєму каное, що опинився біля гирла річки Ріо-Боске-де-Начіточес одночасно з купцями, хоча вони вирушили з табору Танґуа значно раніше за нього. Йому не вдалося захопити золото Віннету, тож він залишився без засобів на прожиток, і коли побачив товари купців, то зачаївся у засідці і застрелив обох безневинних чоловіків, які й гадки ні про що не мали. А потім утік із їхніми мулами та добром. Це Віннету прочитав по слідах, які знайшов на місці злочину.

Убивця цим не полегшив собі життя, бо транспортувати стількох в’ючних тварин по савані одній людині непросто. До того ж він мусив дуже поспішати, бо знав, що його переслідують.

Як на зло, зарядив кількаденний дощ і знищив усі сліди, тож Віннету більше не міг покладатися на свої очі, а тільки на розум. Найправдоподібнішим було припущення, що Сантер, прагнучи якомога швидше позбутися краденого, подасться до найближчих поселень, тож апачам залишалося хіба об’їхати їх одне за одним.

Тільки через кілька днів Віннету знову знайшов втрачені сліди біля факторії Ґайтера. Сантер був там, продав усе, купив доброго коня і без зайвого вантажу подався далі, на Схід, уздовж річки Ред-Рівер^[1]. Віннету ж попрощався з усіма своїми апачами, які тепер могли тільки заважати йому, відрядив їх назад додому і продовжив переслідування один. Він мав зі собою досить золотого піску, щоби ні в чому не мати нужди протягом тривалого перебування на Сході.

Оскільки він не залишив нам жодних знаків чи хоча б натяків на Начіточес, ми не знали, де він. Ми не могли їхати слідом за ним і повернулися до Арканзасу, щоб дістатися до Сент-Луїса найкоротшим шляхом. Мені було страшенно прикро, що не можу побачитися зі своїм другом, але я не міг нічого змінити.

Нарешті одного вечора після довгої подорожі ми прибули в Сент-Луїс. Ясна річ, що передусім я пішов до свого старого друга містера Генрі. Коли я вступив до його майстерні, він сидів на освітленій лампою лаві і працював за токарним верстатом. Він був так захоплений роботою, що й не почув, як відчинилися двері.

— Добрий вечір, містере Генрі, — привітався я, ніби лише вчора був тут. — Коли буде готовий ваш новий неймовірний штуцер?

Вимовивши це, я сів у кутку на лавці, як часто робив раніше. Він скочив на ноги, кілька секунд витріщався на мене, а потім закричав з радості.

— Це ви? Це справді ви? Ви тут? Ви — домашній учитель, ви — геодезист, ви — чортова Вбивча Рука!

Потім він обійняв мене, притис до себе і кілька разів поцілував у щоку, аж прицмокуючи.

— Вбивча Рука! Звідки ви знаєте це ім’я? — запитав я, коли його радість трохи стихла.

— Звідки? Ви ще й питаєте? Та всюди тільки про вас і говорять! Ви стали справжнім вестменом, як книжка пише! Містер Вайт, інженер сусідньої з вашою ділянки, першим приніс новини; він не міг нахвалитися вами, мушу вам сказати. Але найбільше вас хвалив Віннету.

— Віннету?

— Він розповів мені все!

— Як? Що? Він був тут?

— Звичайно ж, був!

— Коли?

— Три дні тому. Ви розповіли йому про мене, про старий флінт^[2] на ведмедя, тож він не міг не побувати в мене, якщо вже опинився тут. Тому і розповів мені, що ви стали справжнім вестменом. Вполювали бізона, кидалися з ножем на ґрізлі і так далі, і таке інше! Навіть отримали звання вождя!

У такому ж стилі він провадив ще довго, і годі було його спинити, я намагався перервати його розповідь кілька разів, але марно. Він обіймав мене знову і знову, і дуже тішився, що саме він порадив мені поїхати на Дикий Захід і стати вестменом.

Віннету весь цей час гнався за Сантером і так потрапив у Сент-Луїс, а вже звідти слід вів на Новúй Орлеáн^[3]. Саме через поспіх у тій погоні я й не встиг застати його у Сент-Луїсі. Віннету передав через Генрі, щоб я, коли маю охоту, їхав слідом за ним у Новий Орлеан. Я намірився вирушати негайно. Ясна річ, перед тим я повинен був залагодити свої професійні справи, що і зробив наступного ж ранку.

І ось рано-вранці я сидів із Гоукенсом, Стоуном і Паркером за скляними дверима — там я мав звітувати про виконану роботу. Мій добрий старий Генрі не міг стриматися, щоб не піти зі мною. Там було що розповісти, описати, пояснити, і тут з’ясувалося, що з усіх ділянок моя вважалася найцікавішою і найнебезпечнішою. Та й не дивно, адже з усіх геодезистів вижив лише я.

Сем доклав усіх зусиль, щоб добитися для мене додаткової платні, але марно: ми отримали наші гроші відразу, але ні на долар більше, ніж домовлялись. Зізнаюся, що коли я віддавав креслення й нотатки, врятовані ціною таких зусиль, то почував певне розчарування і злість. Ці панове найняли п’ятьох геодезистів, але заплатили тільки одному, залишивши гроші чотирьох інших у своїх кишенях, хоч отримали до рук повний результат нашої спільної роботи, а насправді результат мого надзусилля.

Сем виголосив із цього приводу доволі різку промову, але нічого не досягнув і цим, бо його висміяли, а потім разом із Діком та Віллом випровадили за двері. Я, звичайно ж, пішов разом із ними не озираючись. Зрештою, сума, яку мені заплатили, для мене й так була немаленькою.

Отже, я вирушив за Віннету, який залишив мені у містера Генрі адресу свого готелю в Новому Орлеані. З увічливості і тому, що звик до них, я запитав Сема й обох його супутників, чи не хочуть вони поїхати зі мною, але вони мали намір спершу добряче відпочити у Сент-Луїсі, і я їх розумів. А сам купив білизну та інші потрібні речі, зокрема новий костюм, який одягнув замість свого індіанського, і рушив на Південь. Кілька дрібниць, які не хотів брати з собою, я залишив у Генрі, і він поклявся берегти їх. Серед них був і важкий флінт на ведмедя. Свого жеребця я, звичайно, також залишив там, він мені більше не був потрібен.